Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

всміхнувся. — Іноді себе швабами називали, іноді чехами, іноді пруссами!

— О! А я що казав! — пожвавішав водій. — Ще винця?

Після другої скляночки «мерло» водій захотів ще трохи литовського бренді і став Кукутіса так нахвалювати, що збагнув старий — треба виходити! Траплялися йому вже в житті такі темпераментні попутники, котрі спочатку примороженими здавалися, а потім так розігрівалися, що обпектися можна було.

— Мені б пройтися, — сказав ввічливо Кукутіс. — А то руки від нерухомості затікають, та й нога також. Я вперед піду, а ви, коли машини поїдуть, мене побачите і підберете!

Відчинив дверцята, кивнув водієві на вдячно і висунув назовні свою дерев’яну. Уперся нею в асфальт, та й повністю виліз.

Нахилився до відкритих дверцят, аби ще раз спасибі сказати, але, помітивши, що водій знову обличчя до дзеркала в салоні підсунув, промовчав і пішов собі узбіччям вузької дороги, обходячи машини, що стояли в пробці.

Хвилин через десять побачив він попереду натовп і поліційну машину з мигалкою. Наблизився, зупинився, споглядаючи захмеленим оком на аварію, що пробку спричинила. Поруч польська мова зазвучала.

— А що сталося? — спитав польською у жінки в пальті та домашніх капцях, немов вона з найближчого до дороги будинку на хвилинку вискочила.

— Аґата під машину кинулася! — крізь сльози відповіла молодиця. — От дурепа! Знайшла через кого кидатися!

— Жива? — поцікавився Кукутіс.

Жінка заперечно похитала головою. Відійшов Кукутіс на кілька кроків убік. Хвилин зо три схвильовані розмови юрби слухав. Чесно покійну пожалів. Потім зібрався було вже далі йти, аж раптом погляд його зупинився на старому, котрий якось окремо від інших стояв, немов такий же випадковий і сторонній тут, як і Кукутіс. Однак обличчя старого, наче скам’яніле, змусило Кукутіса затримати на ньому погляд. Такі обличчя він уже бачив. Іноді навіть у дзеркалі, коли його власне застигало, немов камінь, у розгубленому розпачі.

«А-а», — здогадався Кукутіс і підійшов.

— Спізнився? — спитав його.

Тільки очі ожили на обличчі старого. Підняв він їх на Кукутіса. А в них — сльози.

— Спізнився, — прошепотіли польською безкровні, землистого кольору губи. — Завжди спізнююся...

— Я також, — зізнався Кукутіс і тяжко зітхнув. Так тяжко, що з натовпу якась жінка в чорній хустині на голові на них озирнулася. — Ще жодного разу не встиг!

Старий придивився до дерев’яної ноги, що визирала з-під правої штанини несподіваного співрозмовника. Гірко всміхнувся.

— Іди, а то знову спізнишся! — промовив без злості.

Кивнув йому Кукутіс на прощання і поспішив далі узбіччям. Поспішав так, немов збирався на своїх двох — на живій і на дерев’яній — за лічені години до Парижа дістатися. А очі перед собою все ще цього польського старигана бачили. Не стирався він із його пам’яті, не зморгувався.

«У кожного народу свій Кукутіс, — міркував старий на ходу. — Тільки доля у них схожа! Може, хоч у швейцарців він вчасно приходить?»

Побачив Кукутіс перед собою великий дорожній покажчик, за яким відразу зрозуміло стало, що дорога ось-ось роздвоїться, і права на Луневіль і Париж потягнеться, а ліва — на Нансі.

Завмер на секунду Кукутіс, немов очима цей покажчик фотографував, і відразу ж далі подався, незграбно через поспіх праву ногу вперед закидаючи, а потім лівою її ж доганяючи.

Розділ 83. Париж

— Вас знову на рю де Севр? — спитала Сюзанн, відвернувшись на мить від дороги та кинувши погляд на Андрюса, котрий сидів поруч.

— Ні, якщо можна, на площу Бастилії! — попросив пасажир.

До Парижа ще години три дороги. Обабіч нічого не видно — бурґундський вечір повністю вступив у свої права, сутінки настали швидко, а темряві, що змінила їх, було наплювати на бажання пасажирів у авто милуватися краєвидами.

Андрюс озирнувся на Барбору. Вона все ще перебувала в чудовому настрої і в святій упевненості, що прожила «найкращий вікенд свого життя».

Опустив погляд під ноги, де в фірмовому пакетику з написом «Maison de la truffe», лежали чотири маленькі скляні слоїчки, в кожному лежав окремо, поблискуючи чорною зернистою шкірою, перигорський трюфель. Із знайдених ними за допомогою вівчарки Ашки.

Попереду спалахнув вогнями в’їзд на платну магістраль. Сюзанн пригальмувала, знизила швидкість.

Філіп дрімав. Він і перед від’їздом, коли вони втрьох пили чай із абрикосовим тортиком, позіхав. Мабуть, не відпочив ще після вчорашнього полювання за трюфелями.

Згадалася Андрюсові недавня розмова за чаєм. Після суботньої вечері в пам’яті затримався голос Шарля, татка Філіпа, його мелодійний шепіт: «Vingt, trente, quarante» при нарізанні трюфеля на слайсері. Андрюс сам, без пояснення Філіпа, ніколи б не збагнув прихованого значення цих простих, вже давно відомих слів-чисел.

— У будиночку з крамницею у нас є трюфельний ресторан, — пояснив йому за чаєм Філіп. — Там тато готує і сам обслуговує. Іноді, якщо багато відвідувачів, то допомагає жінка зі сусіднього села. У трюфельному меню написано, що зазначена ціна страви — з однією стружкою трюфеля, а кожна додаткова стружечка, кожен «листочок» — додаткові десять євро. Ось він і звик примовляти, наскільки дорожчає страва, коли клієнти просять його додати стружки трюфелів.

Сріблястий «пежо» знову набрав швидкості. Сюзанн вела машину, трохи нахилившись уперед, немов їй бракувало огляду.

— Ну як вам у нас сподобалося? — спитала вона несподівано, зиркаючи на замисленого Андрюса.

— Дуже! Величезне спасибі! Барбі взагалі у захваті! — поспішив він із відповіддю.

— Добре, що ви з Філіпом товаришуєте, — продовжила Сюзанн. — Він, звісно, не вашого віку! Але дуже розумний і проникливий! — жінка кинула погляд у люстерко, подивилася на сплячого сина. — Я навіть подумала... Він би міг допомогти вам із французькою!..

— Гарна ідея, — Андрюс кивнув. — Без французької тут, певна річ, не дуже...

Матір Філіпа кивнула.

— Наступного разу, коли стане тепліше, я вас околицями возитиму. Біля нас є гарний замок і винне шато з чудовим вином. Ми у них і для себе, і для ресторану купуємо! — додала вона.

Слова «Наступного разу!» немов серце зігріли Андрюса. Він кинув погляд на Барбору, перевіряючи, чи почула вона? Подруга спала, опустивши голову на притулену до внутрішньої стінки салону подушечку.

— Дякую! — Андрюс звернув погляд на маму Філіпа. — Величезне спасибі!

По лобовому склу вдарили краплі дощу. Сюзанн машинально ввімкнула двірники. Наближався Париж. Його вогні ще не освітлювали темне небо, але дощ уже зустрічав тих, хто в дорозі.

На радість Андрюса, дощ «відпустив» їх перед виїздом на бульвар Периферік. Темрява французьких лісів і полів залишилася далеко позаду.