Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Сердито пихкаючи, дівчина обернулась назад, та інстинктивно все ж втиснулась спиною в його груди: на них летіла велетенська хвиля з пінними баранцями на гребні, з бризками, що летіли на всі боки, весело виблискуючи у промінні яскравого сонця над головою, та з радісним гомоном моря, яке дещо штормило. Солонкувате повітря оповивало їх з ніг до голови, а зверху задоволено покрикували чайки. Водяний вал пройшов крізь них, і Лєра опустила погляд під ноги: враження складалось, начебто вони стояли посеред води.

– Попередити можна було? – її лікоть злегка в’їхав під його ребра.

– Так цікавіше.

– Я ж казала: познущатись наді мною.

– Елемент несподіванки завжди підбадьорює, – усміхнувся Ігор.

Лєра знов розвернулась до нього:

– Я здалась тобі надто млявою? Добре, – підозріло примружилась дівчина. – Я теж вмію знущатись.

Вона здійнялась навшпиньки й торкнулась легким дражливим цілунком його губ, після чого її рука ковзнула вздовж його шиї, спускаючись на груди, де вона дуже повільно, наче насолоджуючись миттю, розстібнула пару ґудзиків на його сорочці. І все це вона провертала, не відриваючи насмішкуватого погляду від його очей. Її пальці занурились під тканину й нахабно, проте акуратно, проїхались по шкірі нігтями, збуджуючи зсередини нього не так давно затихлий вулкан.

Ігор не зупиняв її, з усмішкою стежачи за цим дійством:

– Не боїшся?

– Чого? – простодушно посміхнулась вона, занурюючи під його сорочку й другу руку.

– Що я забуду, де ми знаходимось, – схилився він до її обличчя, ледве торкаючись щоки в той час, як його руки почали щільніше змикати кільце навколо її талії.

– Сукню не шкода? – проворкотіла вона.

– Ще парочка таких фокусів – і мені буде плювати на всі сукні світу, – прошепотів він досить голосно, щоб бути почутим.

Лєра стрімко висмикнула руки з-під його сорочки, застібнула її, розправила, й зухвалим рухом скинула своє трохи розчервоніле личко:

– Поводьтеся пристойно, Ігоре Дмитровичу! Пам’ятайте: який приклад ви надаєте своїм студентам!

Її гарні очі сяяли й затягували у свій синьо-зелений вир так, що сенс слів, сказаних нею, губився десь на периферії свідомості. Ігор судомно вдихнув-видихнув, його права рука, якось мимоволі, опинилась на потилиці дівчини, а ліва ще щільніше обвилась навколо її стана, й він майже прогарчав:

– Дограєшся, Соколовська!

Вона уперлась долонями в його груди, продовжуючи нахабно усміхатись:

– Ай-яй-яй, професоре! Ви підписувались на цілих вісімдесят років, а здаєтесь на першому десятку днів.

– Я й не відмовляюсь, – він поцілував її у кінчик задерикуватого носа. – Та, коли я погоджувався зносити твої знущання наді мною, то не обіцяв, що у відповідь не прилетить прямо пропорціональна реакція.

– Неподобство! – фиркнула вона. – Вимагаю письмовий контракт!

Обличчя Ігоря ошелешено витяглось:

– На право безкарно наді мною знущатись?!

– Саме так! – ляснула вона долонею по його плечу, зухвало скинувши бровами.

– Пізно, моя люба! – розплився він у хижій посмішці. – В нас усна домовленість.

Лєра поморщилась:

– Хочеш сказати – я вляпалась?

Він, намагаючись не зіпсувати зачіску, акуратно обійняв її:

– По саме – нікуди.

Дівчина приречено зітхнула, уткнувшись в його груди:

– Без варіантів?

Ігор знизав плечима:

– Можеш погратись з цією кімнатою

Лєра з-під лоба зиркнула на нього:

– Зрозуміло. Це все, що мені залишилось? – вона вивільнилась з його обіймів. – І, як з нею грати?

– Так само, як і з будинком: уявляєш картинку, якомога детальніше. Та тут можна і зі звуками, запахами, рухом. Все, що згадаєш, чи вигадаєш.

– Угу, – підозрілим тоном мугикнула дівчина. – Очі заплющ.

Ігор слухняно зімкнув повіки. З пару хвилин була цілковита тиша. Потім залунав спів якихось екзотичних птахів та долетів тупіт когось дуже важкого, а Лєра швидко змінила дислокацію за його спину, звідки лихоманково-веселим тоном скомандувала:

– Дивись!

Колвін розплющив очі: він стояв посеред джунглів. Навколо росли пальми, звисали ліани, пурхали райські птахи – яскраві, кольорові, крикливі. З перед нього тікала кудись у глиб тропічного лісу широка стежина. І от по ній хтось нісся: гучно й важко. Через декілька секунд з-за дерев виринув велетенський слон. На повному ходу він підлетів до Ігоря, стрімко загальмував та, витягши в його бік хобота, голосно й обурено протрубив йому в обличчя, після чого, сердито тупнувши ногою обідрав усе тим же хоботом листя з найближчого дерева та висипав їх йому на голову.

Склавши руки на грудях, Колвін спокійно спостерігав за даною маніфестацією Лєркиного обурення. Похмуро потупцявши на місці, тварина, нарешті, плюхнулась на п’яту точку, вивергнувши з себе незадоволений «фирк» у його бік. Ігор ледве повернув обличчя до дівчини, що розчаровано сопіла за його спиною:

– Це все?

– Непробивна брила, – буркнула вона.

– Я гадав – він мене ще й водою поллє.

Лєра тільки зітхнула:

– Була така ідея.

– Ще ідеї в наявності маються? – він озирнувся на неї, насилу стримуючи їдучу усмішку.

Дівчина, з явно незадоволеним виглядом, вийшла з-за його спини:

– А скільки ми ще можемо тут знаходитись?

– Та скільки хочеш.

Обличчя Лєри питально витяглось:

– Тобто? А, якщо хтось інший захоче розважитись?

– Це – мультіпросторове приміщення: кожний, хто сюди заходить, опиняється у, скажімо так, окремій просторово-часовій кишені.

Брови дівчини зметнулись, очі округлились, а довгі густі вії пару разів здивовано блимнули:

– Я гадала – мене вже нічим не здивувати.

Йому подобалось, як щиро вона проявляла емоції: без будь-якої напускної відчуженості чи зверхності. Лєрка була живою та безпосередньою, і він сподівався, що такою вона й залишиться. Ігор посміхнувся: