Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

інтонації та виразу обличчя. — Я кажу тільки про вас і про Париж. Лілль — також велике місто на півночі. Там теж Франція і французи, але життя в Ліллі набагато дешевше і легше, ніж тут. Може, вам вдасться влаштуватися там? І якщо ви мрієте про паризьке життя, то сюди повернетесь! За тиждень у мами у вас буде час знайти дешеву квартирку і хоча б якусь роботу, але треба братися за все, що запропонують! Мама згодна. Вона навіть рада, адже живе сама. Англійську знає, сама колись викладала її в школі. Якщо погоджуєтеся, то завтра поїдемо разом! І не треба буде витрачати грошей на потяг чи автобус. Згодні?

Над столом зависла тиша, і до їхніх вух долинув відгомін розмов із боку сусідніх столиків. Через хвилину Андрюс кивнув, а Барбора заперечно похитала головою.

— Справа ваша, — зітхнув Франсуа. — Думайте! Скажете завтра, коли я заїду. Я їду не вранці, а о дванадцятій.

Офіціант із трьома мармітами на таці з’явився дуже доречно. Попередив, що марміти щойно з печі і дуже гарячі. Це Андрюс второпав і без перекладу. І згадав вчорашню думку Сюзанни про те, що Філіп може допомогти йому з французькою. Стало сумно, але з першого погляду на Барбору Андрюс втямив, що їй зараз набагато важче. Вона сиділа нерухомо, втупившись у пару, що здіймалася від марміта перед її обличчям. Сиділа і, здавалося, навіть не дихала.

Франсуа викопав ложкою в пюре із запеченою скоринкою ямку і виделкою виловив знизу качине стегенце.

Після вечері він повернувся з ними в крамницю. Знову через задній хід. І пішов, залишивши їх там, сумних, втомлених, під владою песимізму та сумнівів, але хоча б не голодних і в теплі.

Із настанням ранку, який визначити в нижній залі книгарні можливо було тільки за годинником на мобільнику, Андрюс, ще не розплющивши очей, відчув занепокоєння та ломоту в спині. Згори долинув неголосний гамір. Юнак підвівся на ліктях, обернувся до похідної розкладачки, що стояла поруч. Темрява не могла приховати від нього відсутності Барбори. Обережно зіп’явся на ноги.

Увімкнув світло, і нове відкриття налякало та спантеличило ще більше: наплічник і саквояж, які вони ввечері поставили тут, були відсутні.

А згори знову почувся галас, і Андрюс підняв голову, прислухаючись. Босими ногами по холодній підлозі, в одних трусах і майці, він пішов до сходів і, затамувавши подих, завмер. Згори вниз, йому під ноги, падали дві смужки світла від лампи.

Юнак піднявся і зазирнув у горішню залу, в цей залитий яскравим світлом всіх світильників книжковий акваріум. І побачив Барбору — одягнену, в джинсах і светрі, котра пильно і спокійно втупилася в підлогу перед нею. Дівчина нахилилася, потім присіла навпочіпки і майже зникла з поля зору за столами з книгами.

Андрюсові відлягло від серця. Сміливіше та трохи розслабленіше він пройшовся між столами з книгами до кутка з диваном, до Барбори. Забув про холодну підлогу. Бічним зором відзначив, що на вулиці ще зовсім темно, отже, його, напівроздягненого, добре видно. І машинально згорбився, ніби хотів пригнутися, стати менш помітним для когось невідомого, який сховався в темряві паризьких бульварів і вулиць.

Барбора, присівши навпочіпки, займалася чимось дивним, для нього спочатку незбагненним.

Під стінкою лежали порожні, випатрані вщент наплічник і саквояж. Поруч — звалені разом в одну купу їхні речі і два акуратні стосики вже відсортованого одягу: окремо її светрики і блузочки, й окремо його сорочки, майки та шкарпетки. Барбора розділяла речі на її та його. Повільно, дуже повільно до Андрюса дійшло, що відбувається. І він стояв поруч, заціпенівши. Тямлячи, що вона не може зараз його не бачити, але при цьому вона його, котрий стоїть поруч, не бачить і, здається, не бачить більше їх із нею удвох, разом. Інакше як пояснити те, чим вона займається зараз? А потім, усе розсортувавши, вона один стосик одягу засуне в саквояж, а другий — в наплічник, і... І віддасть його речі йому, віддасть або просто залишить, забравши все своє зі собою.

— Барборо, — прошепотів Андрюс. — Ти що робиш?

Її руки, простягнуті до купки ще не відсортованих речей, завмерли. Вона, не підіймаючи голови, опустила їх на коліна.

— Барбі! Що ти робиш? Що з тобою? — повторив Андрюс тремтячим голосом.

Жінка похитнулася, мабуть, утомилася сидіти навпочіпки. Піднялася і, не обертаючись до Андрюса, пройшла до дивана. Сіла. Нещасний, надривний вираз робив її обличчя непривабливим.

Андрюс опустився поруч.

— Ну, гаразд, — примирливо прошепотів він і розгубився, не знаючи, як продовжити.

Вона не відреагувала. Вираз її обличчя ні на йоту не змінився. Тільки очі стали ще вологішими.

— Нам треба додому, — знову зашепотів Андрюс, зібравшись із думками. — Додому, в Литву. Ми там поживемо трошки, може, з рік. Народимо дитину, вивчимо французьку, заробимо грошей. І тоді можна знову. Знову в Париж! Адже ми вже знаємо, як тут... Ми будемо досвідченіші!..

— Стули пельку! — Її раптовий шепіт видався Андрюсові занадто гучним. — Замовкни, або я не знаю...

Барбора не доказала. Сльози ринули з очей, вона затулила обличчя долонями. Він обійняв її, пригорнув до себе і тілом відчув, як вона тремтить. Її закрите долонями обличчя опинилося поруч. Вона не намагалася відвернутися від Андрюса. Вона не сторонилася його обіймів. І раптом, опустивши руки, також обійняла його, обхопивши напівголу спину коханого мокрими долонями і мокрою від сліз щокою притулившись до його щоки.

— Ти не розумієш, — зашепотіла вона. — Ти не збагнув, чому я не хочу назад. І це добре, що не втямив! Пробач, пробач! Я... я не маю права, але...

О дванадцятій, коли Франсуа зайшов у крамницю, перепакований наплічник і саквояж уже стояли біля дверей.

Франсуа все збагнув і з полегшенням зітхнув.

— Можете Мішелю передати ключ і ось це? — спитав Андрюс, простягнувши господареві книгарні скляний слоїчок із трюфелем.

— Ого! — вирвалося у Франсуа. — Нічого собі!

Він почав із подивом розглядати чорний кругленький гриб.

— А це для вас також, — простягнув йому Андрюс другий слоїк. — Спасибі за все!

— Звідки? — тільки й спитав трохи розгублено Франсуа, поклавши ключ від замка на дверцятах яхти на столик біля касового апарата.

— Були в гостях у знайомих, у них свій ліс із трюфелями, — пояснив Андрюс.

— Дякую! У мене таких знайомих немає, — всміхнувся Франсуа, повернувшись до свого звичного спокійного стану. — Ну що, поїхали?

Речі вже лежали в багажнику. Пасажири і водій зайняли свої місця, і