Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

тут Андрюс благально глянув на Франсуа.

— Ми можемо проїхати через рю де Севр? — поцікавився він.

— Це трохи не по дорозі, — Франсуа стенув плечима. — Але якщо дуже треба...

— Дуже, — Андрюс, котрий сидів на передньому пасажирському сидінні, рішуче кивнув. — І там треба буде трохи зачекати. Це дуже важливо. Для мене!

— Якщо важливо, то зачекаємо! — погодився Франсуа.

Машина від’їхала від магазину.

Дуже скоро, залишивши Барбору та Франсуа в машині на рю де генерал Бертран, Андрюс зайшов у кав’ярню і побачив Філіпа. Той сидів за столиком братів-албанців, котрі вже давно зникли, і пив лимонад із м’ятним сиропом. На столиках Андрюса і Сесіль стояли однакові таблички з написом «Réservé». Замість бармена в мішкуватому светрі за стійкою стояв інший, молодший, котрий іноді підміняв патрона. Він кивнув Андрюсові.

— Привіт! — Андрюс сів біля Філіпа. — Даруй, що запросив. Ти через мене заняття пропускаєш...

— Геометрію, — Філіп кивнув. — Та я її не дуже люблю!..

— Я хотів тобі щось важливе сказати, — Андрюс кинув погляд на вхідні двері, здалося, що хтось зазирнув усередину. Але, швидше за все, тільки здалося.

— Зайдеш зі мною? Це тут поруч, навпроти, — продовжив Андрюс.

— У лікарню?

— Атож. Я хочу тебе з одним хлопчиком познайомити...

— Він там, у лікарні? — спитав Філіп.

— Так, я тобі все поясню!

Вони вийшли під сонце нового паризького дня. Андрюс, переходячи вулицю, кинув здивований погляд на сухий асфальт. Здалося, що він давно не бачив сухого, вільного від слідів дощу асфальту.

— Він мій приятель, — розповідав Андрюс на ходу, коли вони вже увійшли в арку лікарні. — Йому тринадцять, звати Поль, він із Африки. Не може ворушити руками... І, мабуть, ногами також. Хороший хлопець. Я до нього щодня ходив — просто балакати. Йому важливо, щоби із ним товаришували. А я їду.

— Куди? Надовго? — схвильовано спитав Філіп, обернувшись до Андрюса.

— На північ, у Лілль. Може, й ненадовго. Не знаю! Але я буду телефонувати. І ти мені можеш телефонувати!

Очі Поля, побачивши Андрюса, котрий зайшов у палату, радісно спалахнули. Але вираз обличчя змінився подивом, коли він побачив сліпого хлопчика, який із тактильним ціпком у руці увійшов за старим знайомим.

— А ти з ким? — спитав Поль, розглядаючи Філіпа.

— Це мій приятель, Філіп! — відповів Андрюс. — Я тобі зараз усе поясню.

Він приставив до ліжка Поля два стільці. Допоміг сісти сліпому хлопчикові, потім сів сам.

— Знайомтесь, — запропонував він.

— Філіп, — сказав сліпий хлопчик і простягнув уперед руку.

Андрюс акуратно накрив простягнуту долоню своєю й опустив її Філіпу на коліно.

— Поль не може, — сказав він.

Філіп розуміюче кивнув.

— Ти граєш у шашки? — із сумнівом запитав Поль у Філіпа.

— Авжеж, — Філіп знову кивнув. — Тільки не дуже швидко. Коли я граю, мені подобається довго думати!

Обличчя Поля пожвавилося. Він із цікавістю споглядав на хлопчика. І раптом миттєва думка змусила Поля перевести погляд на Андрюса, і в цьому погляді Андрюс одразу ж прочитав сумнів.

— Татко не стане йому платити! — з гіркотою вимовив Поль.

— Йому не треба платити, — заспокоїв хлопчика Андрюс. — Я хотів, щоб ви просто заприятелювали! Мені треба поїхати. А Філіп учиться тут неподалік і майже щодня буває на рю де Севр.

— А ти хочеш зі мною товаришувати? — спитав Поль, втупившись в чорні окуляри Філіпа.

— Так, — сказав сліпий хлопчик.

— А як ти будеш знаходити дорогу до моєї палати?

— Перші кілька разів мені хтось допоможе, — пояснив Філіп. — А потім зможу і сам! У моїх ніг чудова пам’ять! — Філіп опустив голову, ніби й справді поглянув на свої коліна.

Вони полишили Поля разом. Поки чекали на ліфт, Філіп кілька разів повторив для запам’ятовування поверх і номер палати.

З Філіпом попрощалися біля кафе «Ле Севр». Підліток довго не відпускав долоню Андрюса.

— Ти ж мені будеш телефонувати? — спитав ще раз, перед тим як розвернутися і податися геть.

— Так-так, звісно! — пообіцяв Андрюс.

Провів його поглядом і згадав, що Франсуа та Барбі вже давно його чекають у машині за рогом. Побіг туди.

Вже сівши на своє сидіння, став вибачатися перед Франсуа.

— Не варто, — відмахнувся від його вибачень господар книжкового магазину. — Мені Барбора розповіла про цього хлопчика!.. Шкода, певна річ!

Сонце продовжувало тішити Париж і тоді, коли їхнє синє «вольво» виїхало, нарешті, за бульвар Периферік і взяло курс на Санліс.

Магістраль А1 виявилася такою ж завантаженою, як денні вулиці Парижа, тільки тут замість малолітражок і автобусів більшу частину рухомого транспорту становили довгомірні вантажівки. Вони не виїжджали на ліву смугу, тому особливих проблем не завдавали.

Андрюс і Барбора мовчали. Дівчина мовчала ззаду, Андрюс — поруч із водієм. Франсуа ввімкнув радіо і майже відразу ж вимкнув.

— Ви не переживайте, — озвався він, кинувши швидкий погляд на хлопця поруч. — Усі хочуть жити на півдні, біля моря. Десь у Ніцці або в Каннах. Я б також там жив! Але там немає роботи. Робота завжди або майже завжди на півночі, де багато хто не хоче жити, але живуть. Якби я був готовий на все й якби мені було двадцять, я б рвонув і поїхав би на південь, ризикнув... Але швидше за все, хутко повернувся б. Треба займатися тим, що любиш, і там, де живеш! Це в ідеалі...

Франсуа знайшов поглядом у салонному люстерку Барбору. Знайшов. Вона байдуже дивилася у вікно.

— Мама народилася в Ліллі і прожила там усе життя. І щаслива. Їй там подобається. Може, і вам також сподобається?

— А в Ліллі багато лікарень? — спитав, наче прокинувшись від роздумів, Андрюс.

— Звісно, є! — питання явно здивувало Франсуа. — Є великий університетський госпіталь, є приватні.

Андрюс знову провалився в свої думки. Провів поглядом черговий автопотяг із причепом, який вони обігнали. Кинув погляд на небо і помітив, що воно перестало бути безхмарним. А далеко попереду, на відстані, доступній погляду, над дорогою вже висіли важкі свинцеві хмари.

Розділ 84. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

Рано-вранці Ренату розбудив гучний стукіт. Вона злякалася. Це ж як треба було грюкати, щоб грюкіт той пройшов через троє зачинених дверей і побудив людей?!

— Піди відчини! — попросила дівчина Вітаса.

Той неохоче піднявся. Натягнув джинси.

Рената накинула халат, затягнула пояс і підійшла босоніж до дверей у коридор.

Звідти, з-за дверей, долинав голос Вітаса і — тихіше — голос ще якогось