Читати книгу - "Будденброки"

рукою очі. Він нічого не казав, нікому не Звірявся… Та й кому було звірятися? Пан Маркус — то було незвичайне видовище — вперше в житті спалахнув, коли компаньйон навпростець розповів йому про купівлю пепенрадського врожаю, і заявив, що відмовляється від участі в цій операції і від будь-якої відповідальності за неї. Щоправда, перед пані Перманедер Томас зрадив себе, одного четверга зустрівши її ввечері на вулиці: коли сестра, прощаючись, щось натякнула про врожай, він рвучко стиснув її за руку й хапливо, майже пошепки сказав:

— Ох, Тоні, аби він краще був уже проданий!

Тоді враз повернувся й пішов геть. Пані Перманедер дивилася йому вслід, стривожена й спантеличена. Той раптовий потиск був ніби вибух розпуки, а в тих словах проглянув довго приховуваний страх… Та коли Тоні за першої ж нагоди спробувала знову завести про це мову, Томас сховався за ще впертішу мовчанку, соромлячись за свою хвилинну слабкість, сердячись, що не має відваги взяти на себе всю відповідальність…

Тепер, коли Тоні нагадала про річницю, він незграбно, невдоволено відповів:

— Ох, Тоні, краще б ми просто забули про неї!

— Забули, Томе? Де таке чувано! Про це й мови не може бути! Невже ти гадаєш, що зміг би приховати цю дату? Що місто не надасть річниці ніякого значення?

— Я не кажу, що міг би приховати дату, а тільки, що волів би замовчати її. Минуле тоді добре святкувати, коли радієш теперішньому і майбутньому… Приємно згадувати своїх предків, коли почуваєш себе їхнім однодумцем і продовжувачем їхньої справи… Якби ця річниця припала на сприятливіші часи… Одне слово, я не маю ніякого бажання влаштовувати свято.

— Не кажи цього, Томе. Ти сам так не думаєш і добре знаєш, що була б ганьба, страшна ганьба, якби ніхто не помітив і не відзначив сторічного ювілею фірми «Йоганн Будденброк»! Ти просто тепер трохи знервований, і я навіть знаю, через що… Хоч, властиво, на це нема ніякої причини… Та коли настане той день, ти будеш радісно зворушений, як і ми всі…

Тоні мала слушність: не можна було замовчати цього дня. Невдовзі у «Вістях» з’явилася замітка, що в зв’язку з недалеким ювілеєм подавала докладну історію давнього й шанованого торгового дому — а втім, поштиве купецтво не забуло б про цей день і без замітки. В родині про наступне свято перший завів мову Юстус Крегер на обіді в четвер, а пані Перманедер, як тільки служниця прибрала після десерту, урочисто поклала на стіл славнозвісну теку з родинними паперами, щоб перед святом щё раз докладно обговорити події з життя засновника фірми Йоганна Будденброка, прапрадіда малого Ганно. Вона читала з святобливою повагою, як він мав вітрянку і як справжню віспу, як упав з горища до сушарні і як шаленів у гарячці. І не заспокоїлась на цьому, а вернулась до шістнадцятого сторіччя, до найдавнішого з відомих Будденброків, того, що був радником у Грабау, і до кравця з Ростока, що «дуже добре мався» — ці слова були підкреслені, — і наплодив силу-силенну дітей, живих і мертвих…

— Яка була чудова людина! — вигукнула Тоні і заходилася зачитувати давні-прадавні, жовті, подерті листи й вірші, написані з нагоди родинних свят.

Вранці сьомого липня перший, звичайно, привітав сенатора пан Венцель.

— Так, пане сенатор, сто років!. — казав він, поки його червоні руки вправно гострили бритву об пасок. — А я вже десь половину цього часу голю членів вашої шановної родини. І, певна річ, людина багато чого дізнається, коли щоранку перша трапляється на очі шефові фірми і провадить з ним розмову… Покійний пан консул також був найговіркіший з самого ранку і не раз навіть питав мене: Шу, як по-вашому, Венцелю, що мені робити з житом? Продавати, чи ви гадаєте, що ціна ще підскочить?..»

— Так, Венцелю, я теж не можу собі уявити життя в нашому місті без вас. Я вже вам не раз казав, що ваш фах справді має чимало переваг. Коли ви вранці обійдете клієнтів, то стаєте мудріші за всіх, бо у вас перед очима побували шефи майже всіх великих фірм, ви знаєте, хто в якому гуморі, і кожен з них може вам позаздрити… це дуже цікаво.

— Таки правда, пане сенатор. А щодо вашого гумору, то дозволю собі зауважити… Пан сенатор нині начебто знову трохи блідий, га?

— Невже? В мене болить голова і, з усього видно, не швидко перестане. Бо здається, що сьогодні мені не буде коли вгору глянути.

— Мені теж так здається, пане сенатор. Велике свято передбачається, дуже велике. Ви тільки гляньте у вікно, пане сенатор. Скільки прапорів! А в гавані проти Рибальської пришвартовані «Вулленвевер» і «Фрідеріка Евердік» під усіма вимпелами…

— Ну, то швидше кінчаймо, Венцелю, не треба гаяти часу.

Сенатор сьогодні був не в конторському піджаку, а до світлих штанів відразу одяг чорний відкритий сурдут, з-під якого виглядав білий пікейний жилет. Гостей треба було сподіватися з самого ранку. Сенатор востаннє глянув у дзеркало на туалетному столику, ще раз дав Венцелеві провести гарячими щипцями по довгих кінчиках вусів і, зітхнувши, рушив до дверей. Починався скажений день… Хоч би він швидше минув! Чи вдасться йому бодай на хвилину лишитися самому, бодай на хвилину відпружити м’язи обличчя? Гості будуть сунути цілий день, і йому доведеться тактовно, з гідністю приймати сотню людей і для кожного підшукати відповідні слова, обережно й точно зважені: шанобливі, поважні, приязні, іронічні, жартівливі, поблажливі, сердечні… А з вечора аж до ночі — обід у чоловічому товаристві в Ратушній пивниці…

Сенатор сказав неправду, голова в нього не боліла. Він був тільки стомлений, знервований, швидко дратувався, І на нього знов налягла якась гнітюча туга… Навіщо він збрехав? Невже його поганому настроєві завжди має йти в парі ще й нечисте сумління? Навіщо? Навіщо?.. Але тепер нема часу думати про це.

Коли він зайшов до їдальні, до нього швидко підступила Герда. Вона також приготувалася приймати гостей. На ній була гладенька спідниця з шотландської матерії, біла блузка й тоненька шовкова накидка темно-червоного кольору, в тон її важких кіс. Вона всміхалася, блискаючи великими рівними зубами, ще білішими за її вродливе обличчя, і навіть її очі, близько посаджені загадкові карі очі, підведені тінями, сьогодні теж усміхалися.

— Я вже давно на ногах, з чого ти можеш зробити висновок, як палко я тебе вітаю.

— Отакої! Невже на тебе справили враження сто років?

— Величезне! А можливо, це просто святковий настрій… Який день! Ось хоча б це, — вона показала на стіл,