Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

чоловіка. Хотілося зазирнути і збагнути, про що вони торочать, адже, стоячи за дверима, вона слів розібрати не могла.

І раптом згадала, що сьогодні ж має приїхати телебачення з Вільнюса! Згадала і запанікувала. Адже вона збиралася прибрати в будинку, помити підлогу, витерти всюди пилюку, щоб не зганьбитися перед столичними журналістами. Невже це вони? Чому так рано?!

Двері раптом прочинилися і Вітас, щойно вийшовши з коридора у вітальню, завмер, побачивши її.

— Хто це? — спитала вона. — Телебачення?

Він похитав головою.

— Взагалі це до тебе, — сказав трохи роздратовано і сонно. — Твій знайомий!

— До мене? — здивувалася Рената.

Поправила волосся, вийшла в коридор, побачила там гостьові капці й одразу ж засунула в них ноги. Тільки потім глянула в бік прочинених дверей на вулицю. Звідти війнуло холодом.

Дівчина визирнула за поріг — чоловік років сорока п’яти в старому синьому плащі з пристебнутим коміром зі штучного хутра. Пропите обличчя здалося знайомим. Біля ніг — картонна коробка.

— Ви до мене? — поцікавилася вона.

— Ренато! Твій хлопець якийсь... той... Навіть вислухати не може! — промовив відвідувач.

— Я вас знаю?

— Сусіда ваш, Борис! — поінформував чоловік. — Я кота вам приніс! Ви ж оголошення давали.

— А де кіт? — Рената опустила погляд на його руки і помітила, що вони добряче подряпані і що подряпини свіжі.

— Там, — Борис показав пальцем униз на коробку. — Він же дикий! Як ви з ним уживаєтесь?

— Та якось... — Рената стенула плечима.

Нахилилася, підняла коробку і вже було зібралася повернутися з нею в коридор.

— А винагорода? — обурився Борис.

— Винагорода?

— Атож, двісті літів! Що я — даремно за ним ганявся по лісу?

— А в якому лісі ви його знайшли?

— Біля будинку, тут, поруч! — повідомив чоловік. — То що, обіцяна винагорода буде?

— Я зараз, — Рената повернулася в коридор, причинивши за собою двері та залишивши прибульця на порозі.

У вітальні поставила коробку на підлогу, розгорнула. Спамас — змарнілий і брудний — ліниво лежав на дні. Тільки глипнув на неї чи то зацьковано, чи то байдуже. І знову опустив морду на лапи.

— Вітасе, дай двісті літів! — попросила вона.

Вітас, котрий уже сів до комп’ютера і щось виписував зі сторінки, відволікся.

— Кому? Цьому п’яниці?

— Це наш сусіда! Я думала, він помер... Але ж ти обіцяв винагороду?

Вітас неохоче дістав гроші, простягнув Ренаті дві сотні.

Обличчя Бориса аж засяяло, коли він отримав винагороду. Й очі ожили, і голос став жвавішим.

— Дуже дякую! — заторохтів він, ховаючи гроші в кишеню плаща. — А Йонас де?

— Помер, — зітхнула Рената.

— Як помер? — сторопів сусід. — А я нічого не знав! Давно?

— Майже два місяці тому.

— І що, поминки вже були?

— Ми не робили, — Ренаті захотілося припинити цю балачку. — Якщо будемо робити, я вас покличу!

— Обов’язково покличте! Ви, якщо прийдете, гупайте мені в двері дуже голосно! Я іноді як глухий!

Коли Рената повернулася до вітальні, Вітас розмовляв по мобільнику. Просив когось приїхати не сьогодні, а завтра.

— У нас же сьогодні ЛРТ, а я за звичкою замовлень набрав! — поскаржився він у відповідь на запитальний погляд Ренати.

— А коли вони приїдуть?

— Планували до дванадцятої.

— А у тебе там у салоні чисто?

— Майже! Але Віола скоро приїде, і ми з нею швидко все до ладу приведемо. А об одинадцятій тридцять буде одна пані з кроликом, якраз гарно для телевізійної картинки.

— А вони сюди заходити будуть? — спитала Рената.

— Аякже!

Вона поспішила до ванної кімнати за шваброю.

Коли підлога в коридорі виблискувала, перейшла до вітальні. Перенесла коробку зі Спамасом у куток. Кіт ніби й не намірявся вибиратися зі свого картонного сховку.

Однак через півгодини, коли все на їхній половині будинку було прибрано й шматок старої верблюжої ковдри зеленого кольору лежав під лівим вікном вітальні, чекаючи, коли на ньому затишно облаштується кіт Спамас, коробка виявилася порожньою, а кіт зник. Рената обшукала всі закутки, зазирнула під меблі та за фіранки, але його ніде не було.

Пошуки кота обірвав Вітас, зазирнувши в коридор і гукнувши, що телебачення вже приїхало.

Господиня перевдяглася в довгу спідницю, схожу на частину народного костюма, і в светр. Потім подумала, що в такій спідниці вона буде виглядати по-сільському простакувато, і поміняла її на джинси.

Із вікна вітальні дідуся Йонаса дівчина визирнула надвір і обімліла — ніколи у їхньому дворі ще не стояло стільки різних машин! І «смарт» Віоли, і дві машини з логотипом Литовського національного телебачення ЛРТ, і зелений джип, у якому, мабуть, привезли кролика на фарбування.

Руки у Ренати затремтіли. Вона збагнула, що всіх цих гостей годилося б пригостити чаєм. А що подати до чаю? У них, крім пачки печива, нічого немає! Вона просто не подумала про це заздалегідь!

Про всяк випадок, винесла з кухні на овальний стіл десять чашок. Перевірила, скільки є в будинку чаю. Заспокоїлася — хоч чаю було досить!

Цікавість врешті притягнула її до комори, в салон «собачої краси», як вона називала цю дивну «перукарню». Зайти всередину виявилося справою нереальною — прохід перегороджувала телекамера на тринозі. Але, зазирнувши з-за спини оператора, Рената побачила Віолу з приголомшливою свіженькою зачіскою на голові, побачила жінку років п’ятдесяти, котра тримала на руках білого кролика, побачила Вітаса і телеведучого, який брав у нього інтерв’ю. Обличчя телевізійника здалося мало не рідним, настільки знайомим. Немов вона щодня його бачила. Але... звідки? У них же немає телевізора, а ті рідкісні програми, які вони дивилися в онлайні по комп’ютеру, розповідали про тварин, а не про політику.

— Ну і тоді я вирішив, що залишуся і спробую побудувати тут бізнес, який зможе залучити не тільки місцевих клієнтів, але й клієнтів із сусідніх районів, — розповідав у мікрофон Вітас.

Він намагався виглядати впевненим, але очі його бігали: то на камеру, то на ведучого, то раптом зупинялися на мікрофоні.

— А ви звідки сьогодні приїхали? — звернувся телерепортер до жінки з кроликом.

— Із Паневежиса, — сміливо відповіла вона. — Я давно хотіла сірого кролика. У мене сіра шубка, з шиншили. А ми з Ґедимінасом...

— Як його звати? — уточнив журналіст, поглядом показуючи на кролика, що мирно лежав на руках жінки.

— Я ж сказала — Ґедимінас. Так от — ми з ним часто гуляємо, особливо взимку! Виїжджаємо в поля, там гарно, сніг! І я його відпускаю! Але і сніг білий, і він білий! Дуже легко