Читати книгу - "Будденброки"

і неприродно вимахував довгою тонкою рукою. В другій руці він тримав згорненого папірця. То була телеграма. Підіймаючись сходами, хлопець несміливо шукав очима господаря, а помітивши його нагорі, почав пробиратись туди крізь натовп, хапливо перепрошуючись.

Бентежився він дарма, бо ніхто не звертав на нього уваги. Гості розступалися, не припиняючи розмови й не дивлячись на нього, і навряд чи хто й помітив, як він, уклонившись, віддав телеграму сенаторові і як той відразу ж відійшов від Кістенмакера, Гізеке й Фойгта, щоб прочитати її. Навіть сьогодні, коли приходили майже самі тільки вітальні телеграми, Томас Будденброк не зраджував своїх правил: у робочий час кожну депешу мали негайно вручати йому, хоч би де він тоді був.

На третьому поверсі коридор завертав убік, до чорного ходу, де були ще одні двері до зали. Навпроти сходів зяяв колодязь ліфта, яким з кухні підіймали їжу, а поряд під стіною стояв великий стіл, де служниця звичайно чистила столове срібло. Тут сенатор спинився і, обернувшись спиною до горбатого учня, розпечатав телеграму.

Раптом він так витріщив очі, що кожен, хто б його побачив тієї миті, нажахано відсахнувся б; він так швидко й судомно хапнув повітря, що в горлі йому пересохло. Він закашлявся.

Йому стало сили сказати: «Можеш іти», але гомін у коридорі заглушив його слова.

— Можеш іти, — ще раз мовив він, та на другому слові голос його зірвався, і він докінчив пошепки.

Оскільки сенатор не рухався, не обертався, не давав ніякого знаку, горбатий учень якусь хвилину нерішуче переступав з ноги на ногу. Тоді ще раз чудернацько вклонився і рушив униз чорним ходом.

Сенатор Будденброк і далі стояв біля столу. Руки його з розгорненою телеграмою безсило звисали донизу, він швидко й натужно дихав ледь розтуленим ротом, груди важко підіймалися й опускались, а голова безперестанку трусилася, як при паралічі.

— Невеликий град… Невеликий град… — бездумно проказував він.

Та врешті віддих його став глибший, спокійніший, груди почали здійматися повільніше, очі затягло каламутною поволокою втоми, майже цілковитої знемоги, і, важко киваючи головою, сенатор рушив з місця.

Він відчинив двері до зали й зайшов туди. Звісивши голову, поволі ступаючи блискучою, як дзеркало, підлогою, він перетнув величезну кімнату й опустився на канапу в кутку біля вікна. Тут було тихо й прохолодно. З садка долинало хлюпання фонтана, в шибку билася муха, а з сіней чути було тільки глухий гомін.

Консул знесилено поклав голову на валик канапи й заплющив очі.

— Може, так воно й краще… так воно й краще… — промурмотів він півголосом, тоді глибоко відітхнув і ще раз сказав, уже заспокоєно й полегшено: — Авжеж, так воно й краще!

Хвилин із п’ять він лежав розслаблений, утихомирений. Потім випростався, склав телеграму, сховав до нагрудної кишені сурдута і встав, наміряючись іти до гостей.

Але тієї ж миті застогнав з огиди й опустився назад на канапу. Музика… Знову музика, ідіотський галас, що мав означати галоп; литаври й тарелі завдавали ритм, якщо не дотримувались інші інструменти, то надто поспішаючи, то спізнюючись. То була настирлива, нестерпна в своїй наївній безпосередності какофонія: тріск, гуркіт, дзенькіт, пронизуваний нестямним свистом флейти-пікколо…

Розділ шостий

— О Бах! Себастьян Бах, шановна пані! — вигукував Едмунд Пфюль, органіст Марийської церкви, міряючи салон сягнистим кроком.

Герда сиділа біля рояля, підперши рукою голову, і всміхалася, а Ганно слухав, примостившись у кріслі і обхопивши руками коліно.

— Звичайно, ви маєте слушність… Це завдяки йому гармонія перемогла контрапункт… Так, це він створив сучасну гармонію! Але як? Сказати вам як? Далі розвинувши контрапунктний стиль, — ви знаєте це не гірше за мене! То в чому ж полягає животворний принцип цього розвитку? В гармонії? О ні! Де там! Тільки в контрапункті, шановна пані! В контрапункті!.. До чого, питаю вас, довели б необмежені експерименти в гармонії? Я застерігаю… доки мій язик слухається мене, застерігаю від довільних експериментів у гармонії!

Під час таких розмов він дуже запалювався і навіть не пробував стримати себе, бо почувався в цьому салоні як дома. Щосереди після обіду на порозі з’являлася його висока, незграбна, ледь згорблена постать у кавового кольору сурдуті з полами майже до колін. Чекаючи на свою партнерку, він любовно відчиняв бехштейнівський рояль, розкладав на різьбленому пюпітрі ноти для скрипки і легенько, вправно брав кілька акордів, розчулено схиляючи голову то в один, то в другий бік.

Через дивовижну чуприну — цілу копицю рудих із сивиною кучерів, дрібних і цупких, — голова його здавалася незвичайно великою і важкою, хоч рівно трималася на довгій шиї з дуже великим бор лаком, що виступав з низького коміра. Нестрижені розкошлані вуса, такого ж кольору, як і чуб, випиналися дужче за невеликий, товстий ніс… Під круглими, карими блискучими очима, що під час гри, здавалося, проникали крізь навколишні речі й спинялися на чомусь сутньому поза ними, понабрякали мішки… Обличчя його було буденне, принаймні не мало ознак яскравого й сильного інтелекту. Повіки майже завжди були трохи опущені, а виголене підборіддя часто мляво й безвільно відвисало, надаючи устам сумирного, замкнутого в собі, тупого й непритомного виразу, як буває в людини, що солодко спить…

А втім, цій зовнішній м’якості дивно суперечила його сувора й сповнена гідності вдача. Як органіст Едмунд Пфюль користувався великою повагою серед своїх земляків, а слава про його глибокі знання з теорії контрапункта вийшла за межі рідного міста. Він видав книжечку про церковну музику, і в двох чи трьох консерваторіях її рекомендовано як додатковий посібник, а його фуги і обробки хоралів можна було почути всюди, де звучав орган на славу божу. Ці композиції, а також фантазії, що їх він вигравав у неділю в Маріїнській церкві, були бездоганні, недосяжного рівня, сповнені величі й непохитної морально-логічної урочистості «суворого стилю». Природі їхній чужа була земна краса, і те, що вони виражали, нітрохи не зачіпало почуттів простого смертного. В них промовляла, переможно торувала техніка, піднесена до релігійного аскетизму, до самоцілі, до абсолютної святості вищого знання. Едмунд Пфюль не дуже дбав про те, щоб його музика справляла приємність, і не любив розводитись про красу мелодій. І все ж, як не дивно, він не був сухарем, зашкарублим диваком.

— Палестріна! — вигукував він з категоричною грізною міною.

Та відразу по тому, зігравши на роялі кілька старовинних п’єс, він геть мінявся: обличчя його ставало лагідне, натхненне й замріяне, а погляд спочивав десь у священній далині, немов бачив, як там творилося все сутнє… То був погляд музиканта, який здається порожнім і