Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

жінка нахилилась у бік, але один із синів підтримав її, — а ще мотузка.

— Мотузка? — злякано перепитала Лінні.

— Так, знаєте, така, щоб людину зв’язати, — повідомила місіс Брілл.

— Господи Боже! — перехрестилася Лінні.

— Що ж, давайте заспокоїмося, — почав Джуніор, — і з’ясуємо, у чому справа.

— О, справді, Джуніоре? — продовжувала місіс Брілл. ― Я розумію, що мала зателефонувати до поліції, але на той момент я дуже хвилювалася за хлопців, тому швидко взяла ключі від машини й одразу поїхала з дому. Я просто не знала, до кого ще звернутися.

— Не хвилюйтеся, ви вчинили правильно. Я поряд, і зараз ми з вами все вирішимо, — запевнив Джуніор. — Хлопці, ви залишитеся тут із моєю дружиною Лінні, а ми з місіс Брілл зателефонуємо у поліцію та почекаємо, поки вони перевірять дім. Потім ви переконаєтеся, що все безпечно і повернетеся додому.

Однак місіс Брілл рішуче замахала руками:

— Ні, я туди не поїду, я не повернуся до цього будинку!

— Ну чого ти, мамо? — зауважив один із синів (до речі, це була єдина фраза, яку Джуніор почув за все знайомство з ними).

Але жінка у відповідь лише прошепотіла: «Цей дім для мене більше не існує, досить».

— Що ж, будемо вирішувати, — сказав Джуніор, узяв свій жакет і вийшов.

Про що спілкувалися дві жінки, поки Джуніора не було, ніхто не знав.

Якось Дженні запитувала, але ніхто не відповів, навіть сама Ленні, а її діти Меррік (їй тоді було п’ять років) та Ред (чотири роки) були занадто малими, щоб пам’ятати таке.

Із розповідей складалося враження, що коли Джуніор пішов, сцена у його будинку завмерла і ожила лише тоді, коли він повернувся.

Своїм тоненьким голосом він розповідав цю історію.

У будинку біля сумки стояла поліція. Офіцер, розвівши руки, промовив:

— Здається, це звичайна сумка, у якій майстри зберігають свої інструменти.

— Так і є, я думаю, — відказав Джуніор і запитав: — Хоча як пояснити мотузку?

— Але ж майстрам потрібна мотузка, щоб піднятися, наприклад, на дах, — відповів офіцер.

— Так, це слушно, — погодився Джуніор.

Усі стояли і мовчки дивилися на сумку з інструментами.

— Річ у тім, — почав згодом Джуніор, — що зазвичай я тут виконую роботу майстра.

— Он воно що, — сказав офіцер поліції.

— Але хто ж розбереться! — відповів він.

Джуніор підняв руки, наче перевіряв, чи не йде дощ, глянув на поліцейських і стенув плечима. Поліція вирішила не порушувати справу.

Коли містер Брілл повернувся з подорожі, у них із Джуніором відбулася розмова.

— Ти хочеш купити дім? — запитав містер Брілл. — Що ти з ним робитимеш?

— Як що? Житиму там! — відповів Ред.

— Жити там... Що ж, Джуніоре, а ти впевнений, що будеш щасливим у ньому? — обережно запитав Брілл.

«Як у ньому можна бути нещасливим?» — часто повторював цю фразу своїм дітям Джуніор. Але містеру Бріллу він відповів: «Принаймні, я впевнений, що він добре побудований».

Містер Брілл вирішив не пояснювати, що він мав на увазі зовсім інше.

Ред згадував, що жилося в цьому будинку, як в раю. На вулиці Боутон жило достатньо людей, щоб створити дві команди з бейсболу. Увесь свій вільний час вони проводили за грою: дорослі і малі, хлопці і дівчата. Вечері були короткими, скоріше, це були перерви, які вони змушені були робити, бо на цьому наполягали матері. А після ― знову зникали і поверталися додому пізно ввечері, коли мамам доводилося кричати на всю вулицю, кличучи дітей спати. Ті йшли неохоче, благаючи дозволити пограти ще півгодини, хоча їхній вигляд, — втомлені, брудні, з листям на лобі — свідчив про те, що вони точно нагулялися.

— Я досі можу назвати кожного з тих дітей на ім’я, — розповідав Ред. Хоча це і не було таким уже дивовижним, оскільки всі діти його віку продовжували жити у цьому районі, а ті, хто кудись поїхав, врешті-решт поверталися.

Ред і Меррік чудово влилися у колектив сусідів, а от Лінні та Джуніор — не дуже. Можливо, це провина Лінні, адже вона була занадто сором’язливою і тихою. Помітно молодша від Джуніора, худа, бліда, з тонким волоссям та безбарвними очима, вона завжди знічувалася, не знала, куди подітися, коли хтось до неї звертався. Вини Джуніора тут точно не було. Він був дуже балакучим і міг заговорити з будь-ким, будь-коли і на будь-яку тему. Хоча, може, саме це було проблемою? Адже люди намагалися не починати з ним розмов. Вони були ввічливими, але нікому не хотілося відповідати на таку кількість запитань.

Проте все це було зовсім неважливо, адже Джуніор нарешті отримав свій будинок. Щодня він із задоволенням працював у ньому. Спочатку він обладнав ще один туалет на першому поверсі під сходами, адже одного, як він вирішив, було замало. Потім він об’єднав кімнату для гостей із кабінетом Лінні, у якому вона тримала приладдя для шиття, оскільки гостей у них усе одно ніколи не було. Довгий час вони жили без меблів, оскільки кожен зароблений пенні вони віддавали за кредит на дім, а щось дешеве у дім Джуніор купувати відмовлявся.

— Ні, ні і ще раз ні! — казав він. — У цьому будинку головне — якість.

Це було дуже смішно, ця величезна кількість речень, що починалися зі слів: «У цьому будинку…».

У цьому будинку вони ніколи не ходили босоніж, у цьому будинку вони одягали найкращий одяг, щоб поїхати трамваєм у центр міста, у цьому будинку вони щонеділі відвідували протестантську церкву св. Давида, за будь-якої погоди. «Цей будинок» означало «ця сім’я» ― ці два поняття були тотожними.

Проте одна річ залишалася загадкою: навіть за балакучості свого діда, онуки так і не знали про нього нічого. Ким він був? Звідки прийшов? Звідки взялася Лінні?

Ред повинен був мати якісь здогадки. Або принаймні його сестра, адже жінки завжди більше цікавляться таким, ніж чоловіки. Але ж ні: ні Ред, ні Меррік нічого не знали (якщо, звісно, їм вірити). Тож онуки так і не могли дізнатися правду, оскільки Джуніор і Лінні померли ще до того, як першому з них виповнилося два роки.

Також онуків цікавило: Джуніор був нестерпним чи симпатичним, хорошим чи поганим? Відповідали по-різному.

З одного боку, його честолюбство завжди бентежило всю родину. Вони здригалися, коли чули про те, як він намагався наслідувати людей, вищих за соціальним статусом. Проте якщо враховувати його скрутне становище і те, що він усього досягнув сам, залишалося лише розвести руками і сказати: «Ну гаразд…».

— Не існувало жодної людини схожої на нього, — розповідав дітям Ред. — Він був нестерпним і гарним, хорошим, і поганим.

Звісно, така відповідь їх не задовольняла.

* * *

Отже, це була перша сімейна історія — про Джуніора і про те, як Вітшенки опинилися на вулиці Боутон. Друга історія була про Меррік.

Меррік, без сумніву, була «дочкою свого батька». У дев’ять років вона винайшла власний спосіб перейти з простої школи до