Читати книгу - "Село не люди – 2. Добити свідка"

без ноги.

– Аби голова працювала, – відказав.

– Тільки би Тарас знову не поїхав нікуди, поряд лишився. Бо інакше – нащо те все: магазин, бізнес…

– У містах іще на тракторах не їздять, – усміхнувся Федір, бо після повернення з війни Тарас і дня без діла не просидів: улаштувався механіком до транспортного підприємства, яке обслуговувало навколишніх дрібних фермерів і великий агрохолдинг.

Тамара слово тримала: не дорікала синові, не сердилася. А якби можна було Тарасові ногу повернути – заради того всіх і за все простила би… Всіх! Отак розраджувала себе мріями, та й у реальності не байдикувала. Переробила напіввантажну «тойоту» під ручне керування, аби Тарасові стало зручніше її водити, подарувала синові.

– Допомагатиму тобі товар розвозити, – сказав замість «дякую».

От і двадцять першого березня допоміг. Змотався до Шанівки на материне прохання.

Тамара чекала на сина: дуже вже інтересно жінці було, як Нечитайло-молодший зустрів новину про проблеми Нечитайла-старшого.

– Не знаю, – сказав Тарас. – Людці його усе переказав, бо Петро саме труп охороняв.

– Який труп?! – у Тамари очі на лоба.

– У Шанівці труп знайшли. Кажуть, давно лежить. – Тарас глянув на матір. – Мамо, чуєш! А що за дівчина у тітки Раїси живе?

– У матері Сашка, який з нашим Сергієм товаришував?

Тарас кивнув:

– Хіба у нього була сестра?

– Ні! Не було! – Тамарка заперечливо хитнула головою, дивилася на сина прискіпливо. – А тебе чого до тітки Раїси занесло?

– Петрову Людку шукав.

– Ясно. І як Раїса? Кажуть, геть слаба.

– Мамо! Так що за дівчина?!

– Не впізнав? А як малим був, матюкав її так, що все село чуло.

Тарас ошелешено глянув на матір:

– Катька? Це Катька такою стала?

– Якою «такою»?

– Дорослою…

– Тарасе, тобі вже двадцять два! А вона за нашого Сергія трохи молодша. Певно, вже років двадцять сім має.

– А чого вона у тітки Раїси живе?

– А чого тебе це так цікавить? Тримайся подалі від тої Катерини! Через неї і Серьожка наш покалічився, і Сашко помер!

– Вона ж тоді без батьків залишилася, так?

– І що?

– Знаєш, скільки людей щодня втрачають рідних на Донбасі?

– Тарасе, ти тепер про свій Донбас будеш щодня згадувати?

– Може, їй допомога потрібна. Треба буде попитати, – сказав, бо вже все вирішив. Завжди таким був! Лиш те робив, у чому вбачав власні сенси.

– Чисто Іван! – прошепотіла мати розбурхано.

Лиш вимовила, а тут і Залусківський: стиць, моя радосте! Кличе до офісу, тільки спробуй, Тамарочко, не прийти!

– Як життя, Іване?! – жінка перетнулася із колишнім коханцем біля контори агрохолдингу в центрі Килимівки.

Давно не бачилися! Бізнесові інтереси вже кілька років як пришили Івана до райцентру, у Килимівці зрідка бував.

– Нормально, Тамаро! Не жаліюся.

– Нащо я знадобилася? Невже знову мене захотів? – спитала глузливо.

– Не наривайся! Бо розкажу, як чоловічий і жіночий вік рахують!

– Просвіти, бо я ж дрімуча!

– Сама попросила! – попередив. – Твій вік – роки! Мій – гроші! Допетрала? Тобі скільки? За п’ятдесят? А мені, Томко, давно більше… мільйона! Доларів! І можу я після того тебе хотіти?

– Так ти все життя багатів, щоби тепер секс купувати?

– Прикуси язика, жінко, і досить уже за пусте! Чи ти думаєш, я тебе покликав про секс побалакати? Краще скажи! Пам’ятаєш, у Шанівці такі Льонька з Дариною жили?

– Та й ти, Іване, думаю, їх не забув!

– Донька у них була…

– І є! Катерина. А тобі вона нащо?

– Є діло. Не знаєш, де її знайти можна? Часом не виїхала?

– У Шанівці живе.

– У Шанівці?

– Уявляєш? В удови Раїси. Та така популярна раптом стала! Ти вже другий сьогодні про неї питаєш!

– Хто ще? – Залусківський глянув на жінку насторожено.

– Син твій! Тарас! Теж йому Катерину дай!

Катерина розплющила очі.

– Бабо, я сплю?..

Довго жила, ніби спала. Гадки не мала, як відчайдушно боролися за неї і мертві, і живі. Чотирнадцять років тому ще не знала про знищення Шанівки, загибель батьків, замерзала під Києвом у склянім рожевім пальті, а мамка на небі вже так гірко побивалася за донею – всі почули!

– Я ж свою дитину знаю… Не виживе. Не захоче жити! – плакала. – Та й не зможе, бо хіба витримати стільки лиха одній малій дівчинці?..

– У білім світі – не виживе. Заклюють, – подала голос баба Килина. – У мазанці моїй виживе. Тільки би дійшла до неї…

– Чим же мазанка допоможе? – допитувалася мамка.

– Від світу захистить, заспокоїть, силу дасть. Із нами розмовлятиме. Підтримаємо дівча.

– І мене побачить?

– І побачить, і почує, – відповіла баба Килина. – Готуй мудрі слова, Дарино, бо не завжди так буде.

– А доки?

– Доки не стане такою сильною, аби далі у білім світі жити.

– А як не відчує сил повернутися до звичайного життя?.. Навіки у мазанці замурованою лишиться?.. – бідкалася мамка.

Хто знає, що би стало з дівчинкою, коли б одразу по поверненні до згорілого села не відчула силу дарів, які лишила їй у мазанці мудра баба Килина: лиш переступила поріг, лиш збентежилася від золотавого світла всередині, як те світло наповнило її по вінця, забрало із реального світу, від усіх його бід і журби, заколихало, та не приспало, надало упевненості, натхнення. Все навкруги стало іншим, люди – геть прозорі, нічого не приховати. І біди, і радості – як на долоні. Лікуй їх, мала. Тим і жила, що віддавала – кому ліки, кому пораду, кому… чаю та змогу виплакатися. Пестила двох молодих псів, а ті стерегли її.

Світ не забув про малу Катерину. Невдовзі соціальні служби району категорично намірилися відправити дівчину до інтернату. Першою про це дізналася килимівська учителька Маруся, кинулася по допомогу до Алки Залусківської. Удвох пресували інспекторку, а та – як скеля.

– Чого сиротам без нагляду вештатися? Хай сидять у спеціалізованому навчально-виховному закладі! – викладала принципову позицію. – І годі вмовляти! Не допоможе!

Допомогли заяви Марусі й Алки про опікунство над Катериною, тисяча баксів і оплачений тур «все включено» на два тижні до Анталії, який Алка придбала для принципової інспекторки.

– Пару років спокою маємо, а там, дивись, уже й виросте пташка наша, – казала.

Катерина й не здогадувалася про бої, що точилися за периметром мазанки. Наповнена дивовижною силою, існувала в іншому вимірі. Візит кожної нової людини додавав сил, знань. Вже безпомилково орієнтувалася у добрій сотні лікарських рослин, знала, що кожна лікує, коли і де збирати, як використовувати.

– До смерті так житиму, – не бачила інших гармоній. Зачинилася у власному світі, наче досягла головної мети.

Перший страшний удар отримала вже за рік. Дізналася від учительки Марусі – красива дужа Алка Залусківська померла…

– Мамо… Мамо золота! Чуєш мене?! – очі у небо, тремтіла. – Як же так? Чому я не знала? Чому не зуміла допомогти?

Замість мамки – баба Килина дівчині перед очі.

– Ти хіба Бог, Катерино?

– Не