Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

не можна було дивитися на неї без жалю. «Але чого вона так поводиться? — подумав Юґірі. — Чому я для неї такий осоружний? Будь-яка інша жінка, навіть найвпертіша, давно розм’якла б. А от її таку ж бездушну, як дерево чи камінь, нічим не можна зворушити. То невже це справді означає, що наші долі ніяк не пов’язані в минулому народженні?»

Прикро вражений таким здогадом, Юґірі раптом подумав про самотню дружину{42} з Третьої лінії, згадав, як колись вона щиро його любила, як була щаслива в подружжі й протягом років безмежно довіряла йому... Але тепер через його примху їхнім добрим стосункам настав кінець. Засмучений такими роздумами, він перестав втішати принцесу і просидів до самого світанку, мовчки зітхаючи. Оскільки було нерозумно приїжджати лише для того, щоб відразу виїхати, то Юґірі вирішив залишитися і весь наступний день провів у будинку на Першій лінії. Обурена його зухвалістю, принцеса трималася якомога далі від нього, а він то нарікав на її дитячу впертість, то жалів її.

У її комірчині не було майже нічого, окрім декількох шафок і китайських скриньок з пахощами. Розсунувши їх, служниці на звільненому просторі, влаштували постіль для своєї господині. Хоча кімнатка була темною, але вранці сюди все ж проникало сонячне проміння, і Юґірі, скориставшись цим, відкинув одяг, під яким лежала принцеса, і, піднявши її скуйовджене волосся, вперше зазирнув їй в обличчя. Воно було по жіночому м’яким і благородним. Щодо Юґірі, то він був тепер навіть гарніший, ніж у розкішному парадному вбранні. Згадуючи, що навіть її покійний чоловік, що сам не вирізнявся особливою красою, іноді вельми зневажливо ставився до її зовнішності, принцеса переймалася тим, чи зможе вона, така бліда й змарніла, привабити Югірі хоч на короткий час. Так чи інакше, вона постаралася опанувати себе і дати лад власним почуттям. Найгірше, що люди, почувши про все з чужих уст, неодмінно засудять її за те, що все сталося під час жалобних днів, а вона не зможе нічого сказати на своє виправдання. Словом, не було їй спокою.

Воду для умивання і ранковий рис служниці подали у звичний покій принцеси. Оскільки темнувате жалобне оздоблення не годилося у такий особливий день, то на східній стороні покою поставили ширми, а з боку внутрішніх покоїв — скромні жовтувато-брунатні переносні завіси і подвійні шафки з аквілярії. Про все заздалегідь подбав намісник провінції Ямато. Служниці, прислуговуючи на сніданку, замінили свій жалобний одяг на жовтий, червоний, темно-фіолетовий, зеленувато-сірий, а також світло-бузковий і жовтувато-зелений неяскравих відтінків. Останнім часом в будинку на Першій лінії жили самі жінки, і господарство без належного догляду занепало. Лише намісник провінції Ямато розпоряджався кількома слугами, намагаючись підтримувати лад у домі. Але як тільки стало відомо про прибуття сюди такого високого гостя, колишні службовці, які перед тим нехтували своїми обов’язками, поспішили у приміщення домашньої управи і ревно взялися до своїх справ.

Поки Юґірі завзято вживався у роль господаря у садибі на Першій лінії, його перша дружина{43} з Третьої лінії то в розпачі думала, що всьому настав кінець, то все ще на щось сподівалася, всупереч твердженням людей, що, мовляв, навіть розсудливі чоловіки втрачають голову, коли віддаються пристрасті. Їй здавалося, що вона зазнала сповна всіх прикрощів подружнього життя, тож, не бажаючи і далі наражатися на приниження, поспішила переїхати в дім батька під тим приводом, що їй треба змінити місце перебування{44}. Ньоґо Кокіден, її сестра, також перебувала тоді у батьківському домі, і, знайшовши розраду в її товаристві, дружина, всупереч звичаю, не поспішала повертатися додому.

Дізнавшись про це, Юґірі подумав: «А я цього й сподівався! Бо у неї гарячкувата вдача. Та й її батько досить норовливий, хоча, здавалося б, йому не личить бути таким в його роки. Боюся, що вони обоє знімуть страшну бучу й не захочуть ні бачити мене, ні чути...» Стривожений Юґірі подався додому, у садибу на Третій лінії. Там він застав лише старших синів, бо молодших і дівчаток дружина забрала з собою. Зрадівши, діти кинулися до батька, та дехто з них так гірко плакав за матір’ю, що в Юґірі аж серце краялося.

Юґірі засипав дружину листами, посилав людей забрати її додому, але вона навіть не відповідала. «Яка легковажна впертість!» — розсердився він і вирішив, дочекавшись сутінок, поїхати до неї сам. У покоях, які зазвичай займала дружина, навідуючись у батьківський дім, він застав служниць і дітей з їхніми годувальницями. Сама дружина, як йому повідомили, перебувала у головному будинку.

Він одразу передав їй таку записку: «Невже Ви приїхали сюди лише для того, щоб, як у молоді роки, весело побалакати зі своєю сестрою? Ви розкидали своїх дітей і розважаєтеся, як на дозвіллі, розмовами. Мені вже давно дуже багато чого у вас не подобається, але, знаючи, що наш шлюб визначений попереднім народженням, я ніколи і думки не допускав, щоб покинути Вас. А хіба тепер, коли на наших руках стільки дітей, ми можемо розлучитися? Невже Вам їх не шкода? Хіба варто було знімати стільки галасу через якусь дрібницю?»

«Я знаю, що давно остогидла Вам, — передала дружина. — Але, на жаль, тепер уже не можна нічого виправити...Та й навіщо?.. А якщо Ви не залишите напризволяще наших нещасних дітей, я буду тільки щаслива...»

«О, яка проста відповідь! Але подумайте, чиє ім’я найбільше постраждає?» — сказав Юґірі й, більше не наполягаючи на поверненні дружини, провів ніч окремо.

«Яке безглузде становище!» — думав він, лежачи поруч з дітьми, і водночас уявляючи собі, як, мабуть, страждає принцеса, не міг знайти спокою. «Невже комусь із чоловіків сподобалася б така любовна пригода?» — зітхав він, отримавши перший досвід.

А коли нарешті настав ранок, Юґірі загрозливо попередив дружину: «Ну що ж, якщо ви, не соромлячись розголосу, вирішили розлучитися зі мною, то я готовий і на це. Але подумайте про дітей, які залишилися в будинку на Третій лінії і які вас люблять. Може, у вас є причини, щоб розділити їх саме таким чином, але я не вважаю можливим розлучитися ні з тими, ні з цими. Я буду, як і раніше, піклуватися про всіх».

«А що, як він справді відвезе з собою куди-небудь молодших дітей?» — злякалася вона, сама завжди схильна до необдуманих дій.

«Ходіть зі мною, — звернувся Юґірі до дочок. — Тут я не можу бувати часто. А вам треба бути разом, щоб я міг про вас усіх дбати». Потім, з жалем дивлячись на чарівних діток, він сказав: «Не слухайте того, що вам казатиме мати. Дуже прикро, та вона багато чого не розуміє».

Почувши про те, що сталося, Великий міністр у відставці занепокоївся від самої думки, що тепер його дочка може стати посміховиськом. «Чому ви вдома трохи не почекали? Та й він, гадаю, все-таки одумається. А гарячкувати жінці не випадає. Хіба ви не розумієте, що самі даєте привід для пліток? Та зрештою, якщо ви вже щось вирішили, то нерозумно відразу ж відступати. Краще простежити за його поведінкою...» — дорікнув він їй, а принцесі передав через свого сина Куродо-но сьосьо{45} такого листа: