Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"

палаюча вежа. Якщо ти не жартуєш і дійсно хочеш, щоб люди думали, що їм слід боятися тебе.

-- Це… це не така вже й погана ідея. Я подумаю. Ти йди.

 

#

Кіля не було вже десь з годину, коли про себе заявили перші гості, які намагалися знести вхідні двері гарматним вогнем. Я знав, що мені не дадуть спокою, та все одно було прикро, коли так швидко виявилося, що я мав рацію.

Я відчув значний, хоча й швидкоплинний, тиск на обереги в ту ж мить, коли почув глухий гул гарматного ядра.

-- Дебіли, -- сказав я вголос і встав з-за стола, де працював над емблемою Кіля у вигляді палаючої вежі. Я відчинив двері.

На вулиці знов стояли алебардисти Штайнера, цим разом до них долучилася артилерійська обслуга з трьох осіб. Вони були одягнені в смарагдові й чорні кольори Ісінглаських найманців. Я не бачив їхніх кокард, які б вказали мені, в якому саме вільному загоні вони служили. Не те щоб це мало якесь значення.

Вони мали невеличкий, коротенький, схожий на обрубок, бронзовий пер‘єр, з якого ще йшов дим. Вони знаходилися десь за двадцять метрів від мене, і кількох алебардистів заділа шрапнель, коли кам‘яне ядро розтрощилося об обереги, а його осколки розлетілися на величезній швидкості. Двоє чоловіків верещали. Третій ні, в нього не було більшої частини голови. Закований в лати придурок капітан на жаль був цілий.

Я вийшов назовні, дочекався поки привернув увагу капітана, тоді сказав.

-- Я тебе попереджав.

Тоді викликав своє джерело і дезінтегрував його. Або, як сказав би Кіль, я його “замочив”.

Я не вбиваю з легким серцем. Я не отримую від цього насолоди. Але мене не мучить сумління, коли я забираю життя. Життя дешеве, може навіть дешевше ніж повинно бути. Але маємо те, що маємо, і в світі не існує мага, який би стерпів таку зневагу, яку виявив цей дурень, напавши на моє святилище. Більшість знищила б всіх присутніх, але я доніс свою думку і на цьому зупинився.

Я ніколи не твердив, що я хороша людина. Це не так. Але я таки намагаюся не бути більшим чудовиськом, ніж це необхідно. Якби я хотів, то міг би під'єднатися до однієї з багатьох смертельних пасток, які Телемарх розкидав по всьому місту. Я знайшов десяток, а було значно більше. Одна була майже відразу під ними. Земля в них під ногами перетворилася б в кислоту. А тих, кому вдалося б вижити і втекти, переслідували б корозійні щупальця.

Телемарх був паскудним мерзотником, з паскудним складом розуму.

Я подумав чи не сказати іншим, щоб я їх тут більше не бачив, але це здалося мені безглуздим. Вони або повернуться, або ні, а говорити їм набагато менш ефективно, ніж показати. Зрештою я знизав плечима і пішов всередину Цитаделі.

 

#

Моїм другим гостем був здоровезний, м‘язистий моряк, його рідке волосся було прибране назад. В нього була тільки одна долоня. Якщо він і бачив по дорозі нагору залишки капітана, то нічого не сказав.

-- Магістр Хольгрен?

-- Так?

Він приклав неіснуючу руку до неіснуючого чуба, і сказав:

-- Мене звати Марл. Кухар і економ.

-- Кіль розповів тобі, що від тебе вимагається?

-- Ага. Ходити за продуктами, куховарити, прибирати. Жити я буду тут. Робота швидше за все тимчасова.

-- Тоді заходь, пане Марл. – Він зайшов, і я сів за стіл. Коли я запросив його зробити те саме, він відмовився. Я трохи розпитав його про минуле, довідався, що він був у військовому флоті, поки не втратив руку під час абордажу, і що в нього не було сім‘ї. Він мені сподобався, і здається він міг терпіти мене.

-- Кіль пояснив тобі основи, -- закінчив я. – Я роз‘ясню тонкощі. Тоді ти зможеш вирішити чи береш роботу.

-- Як скажеш, магу.

-- Ти чудово знаєш, що в місті нестабільно. Багато хто вважає, що я прагну стати його правителем, або сподіваються використати мене, щоб я зробив правителем їх. Всі хто служить мені повинні розуміти, що вони можуть стати мішенню, для тих, хто сподівається здобути інформацію, а то й щось більше.

-- Люди можуть спробувати викачати з мене інформацію, або щось гірше. Зрозумів.

-- Ти будеш ходити за продуктами, отже будеш в небезпеці. Кіль шукає найманців. Один буде ходити з тобою завжди, коли ти виходитимеш з Цитаделі.

-- Гаразд.

-- Я накладу на тебе два закляття. Перше – Примус, щоб ти не зрадив таємниці, які дізнаєшся під час служби в мене. Цей Примус добровільний; ти повинен на нього погодитися. Друге закляття – проста магія стеження; якщо тебе хтось викраде, або ти потрапиш у якусь халепу, я знатиму де ти і прийду за тобою. Цих два закляття – дві необхідних умови, щоб я взяв тебе на службу, які не обговорюються. Ти погоджуєшся?

-- Буде боляче?

-- Анітрохи.

-- Вони дозволять тобі читати мої думки?

-- Жодної випадкової думки.

-- А скільки ти платиш, магу? Хлопець пояснив це дещо розпливчасто. Сказав “щонайменше вдвічі більше, ніж ти заробляєш зараз”.

-- І скільки ти заробляєш зараз?

-- Ніскільки. Зараз я безробітний, -- посміхнувся він.

-- Скільки ти заробляв перш ніж став людиною з безмежними перспективами?

-- Дві золотих і шість срібних в місяць.

-- Тоді я платитиму тобі вісім.

-- Дві і вісім?

-- Ні. Вісім золотих.

-- Цього забагато, магу.

-- Три золотих за твої послуги. П‘ять за