Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Що? – відповідаю, в голові вирішуючи, чи зрізати шлях через невелику яму, чи краще пройти біля нірки зайців. До мене не зразу дійшло, що вона чомусь вирішала, що я насправді Кай. Нехай називає як хоче, тільки б про їжаків уже не згадувала.
– Пробач мені, – голос такий трагічний і винуватий, що мені навіть стало цікаво про що вона.
– За що, Герда? – питаю з іронією.
– Я поки не можу тебе спасти. В казці Герда заплакала і розтопила своїми сльозами лід на серці Кая. Мої сльози тобі чомусь не помагають, – остання фраза була сказана з таким докором, ніби я тут пручаюсь, поки вона бідна мене «спасає». Мов в доказ своїх слів вона зупинила мене, обнявши зі спини.
– Обійми теж не помагають, – бурчить прикро, поки я вириваюсь.
– Тут навіть поцілунок не поможе, віриш? – глумлюсь над нею, не розуміючи, що вона все розуміє буквально.
– Поцілунок? Фу! – вона скривилась, наче їй навіть думати про це неприємно. – Мене тільки мама і тато цілують. Тобі не можна!
– Я і не збирався! – крикнув зло, відчуваючи, як горять щоки.
– От і не треба! – здається вона образилась на мене, що не став її вмовляти. Перший пішов далі, там між дерев уже видно світло включених фар машини. Відчуваю запахи та навіть чую голоси, вуйко уже кричить на когось з місцевої влади, щоб той прислав людей на пошуки.
– Кай, – кличе мене моя Герда серйозним голосом. – Я правда тебе спасу. Обіцяю. Ти тільки почекай, я обов’язково це зроблю!
Вона так серйозна, що аж смішно. Пояснити їй щось неможливо, так що просто мовчу ледве посміхаючись. Беру її за руку, тому що там її батьки, і тато в дуже поганому настрої. Ми виходимо на поляну перед домом і обходимо паркан, нас помічають зразу. Дівчинка відпускає мою руку і біжить до своїх батьків, поки у мене на серці холодіє, так що кутаюсь у свою куртку.
– Дарина! – кричить її батько, як мені здається зло, та в останню мить підхоплює її на руки й міцно обнімає.
На його очах сльози, я ніколи не бачив, щоб мій батько плакав. Напевно я помилився, ми з цією малою зовсім різні, та це добре. Я правда відчув, як якийсь важкий камінь упав з моєї душі. Її мати сидить на лавці біля дому, хлопчик заснув на її колінах, вона не може підійти. Я все ж дивлюсь за чоловіком, тривога не покидає мене, поки я не чую пронизливий крик тітки.
– Олександр! – навіть злякатися не встиг, коли мене згребли в обійми та обняли так, що трохи не задушили. – Ти куди втік, дурко? Ти хоч думав, перед тим як зробити цю тупість?! Помилував би серце дядька! Ось чому я не хочу дітей, ви малі чорти думаєте тільки про себе!
Вона все лаялась, кричала на мене, але чомусь обнімала мене так, що кості скрипіли. Вуйко при цьому тільки тяжко видихнув і посміхнувся. Що це? У тітки появився материнський інстинкт? Не заздрю її дітям і собі теж. Через її волосся нічого не видно, вирватись неможливо, за те я чую, як мала підбігає до матері заливаючись сльозами.
– Що? Що таке? Щось болить? Ти ранена? – перелякалася жінка.
– Мама, я їжачків у-у-убила! – завила мала, після чого я зрозумів, що просто не можу більше стримувати сміх. Я засміявся так, що тітка з переляку мене відпустила.
– Саша? – здивовано позвав мене дядько, поки я не міг розігнутись від сміху. Не пам’ятаю коли я в останній раз так сміявся, наче в минулому житті.
– Кай?!
Як в одному слові може бути стільки злоби? Мала з ще заплаканими очима надула щоки, явно не на жарт розлютившись.
– Що? Ти сама напросилась! – відповів все ще посміхаючись, тому що коли вона злиться так схожа на розлючену видру. А я люблю видр, вони такі ж незграбні, милі та кумедні, як вона. Правда не коли вони збираються відбити мені друге коліно.
– Та хто так жартує?! Це не смішно! – кричала вона мені в спину, поки я продовжив сміятись. Бігає вона так же жахливо, як ходить у темряві по лісу. Результат до речі такий же – вона упала під мій сміх на першому ж повороті.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вовче прокляття, Марія Власова», після закриття браузера.