Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

– Ви ж знаєте, він розмовляє по російськи, та й думки в нього не такі, як потрібно.

– Так, і що?

– А в нашій Православній церкві є певні правила, яких обов’язково повинен дотримуватися кожен священник.

– В дечим, я вам скажу, згодний з Антонієм, – впевнено промовив Родіон Михайлович. – Наприклад за Єпіфанія.

– Ну, ну, краще не будем знову починати ці дурні розмови. Всім нам головне Царство Небесне, а не всі ті сутички, що відбуваються на грішній землі, хіба не так?

– Ні, мовчати не можна; мовчання – теж гріх, ви це знали?

– Не знала.

– Ну що ж, тоді, я виступив перед вами, як свого роду, вчитель, – посміхнувся Родіон Михайлович.

Його врешті пустили в приміщення каплички, де відбувалася служба. Це було зовсім невелике, кругле по формі приміщення, посередині якого стояв єдиний золотий аналой із зображенням «Неопалимої Купини» – ікони, яка своїми чудовими, радісно червоними фарбами в повній мірі уславлює Божу Матір. Поряд же із входом тут стояла церковна крамниця, за яку й відповідала свічкарка Валентина. Продавали в цій крамниці свічки, псалтирі, житія та ікони. В самому кінці приміщення височіла подоба іконостасу. Звичайно, ніяких лавок тут ніде не було.

Вже шість років саме в цій каплиці молились люди. Так, в Києві, та й на Оболоні загалом є дуже багато інших, великих храмів, але завжди приходитимуть до таких, невеличких, бо немає в них того натовпу, коли кожна особа із шкіри пнеться, щоб поцілувати образ. Ні, тут своя атмосфера, подібна скоріше до сільської – тут кожен один одного знає та підтримує розмову; тут можна не боятись за те, що тебе не омиють святою водою. Все ж, скоро в цих людей буде довгоочікуваний перехід до великого храму. Проте можна впевнено сказати, що Родіон Михайлович відносив себе до того народу, який заходив лиш до малих церков.

Служба повинна була починатись через десять хвилин. За цей час Родіон Михайлович якраз встиг зустріти добрих знайомих в каплиці та поцілувати образ. Коли ж він відходив від аналою, його одразу зустрів ще один старий товариш – лисуватий чоловік сорока років з товстими вусами та круглим блискучим лобом. Звався він Петро Сергійович Костичов. Родом цей чолов’яга з Ростову, але в Україну іммігрував по доволі незвичайній причині – похоронам матері. Справа вся в тому, що мати його всім своїм серцем ненавиділа свою Батьківщину, яка зі своєї сторони забрала в нього молодшого сина, вбитого на Донецькому аеропорту у війні 2014 року своїми ж солдатами. Коли проходив обмін полоненими, росіяни відкрили вогонь по українським солдатам та в результаті випадково смертельно поранили Івана (так звали сина). Дізнавшись про його смерть в телеграмі (в якій, до речі, брехливо говорилось, що Іван загинув від українських куль), матір схопив інсульт, який вона чудом змогла пережити. Деякий час вона стала дико ненавидіти всю українську націю, але з часом до неї навіть прийшло офіційне письмо від Українського воєнного комісаріату, в якому говорилось про вбивство Івана власними солдатами, та прохання забрати тіло воєнного (порушення правил обміну завершилось поразкою росіян, й українці змушені були забирати понівечені трупи ворогів з дороги). Неймовірно, але ту ж мить матір Петра Сергійовича змінила свою думку та виїхала з Росії, залишивши навіть старшого сина, якого вона любила багато менше, через його сильну простодушність, чого зовсім не виносила стара. Врешті, прожила в Києві вона немало – цілих чотири роки. 2016-го вона померла із скривленим від невриту обличчям та критичною дисфункцією мозку. Перед смертю вона заповіла Петру Сергійовичу не хоронити її до самого Великодню, а читати над нею парастас. Звичайно, Петро Сергійович приїхав до Києва, проте виконати заповіт матері він не зміг, так як до Воскресіння залишалось ще шістнадцять днів. Він вирішив далі не тримати та одразу похоронити матір, щоб не витратити надто багато грошей та часу. Порушивши заповіт, з ним стали відбуватись різні нещастя – всі свої кошти він геть загубив на розгулля, діти – Ольга та Настасія, яких він також узяв в Україну, зовсім відвернулись та наче забули про нього. Може здатись, що все це не більше ніж нещасна випадковість, але Петро Сергійович зрозумів, що це Божа кара, і тому той же день він вирішив почати ходити до церкви, а саме до «Неопалимої Купини», себто найближчої від нього церкви, кожну добу, щоб покаятись та причаститись. Йому було зовсім без різниці, на якій мові молились, та яка була Православна церква – українська чи російська, ні, він ходив саме по тим сердечним, совісним причинам, за які й пише святе Євангеліє. Вірував Петро Сергійович дуже сильно, навіть можна сказати фанатично. Він був бідним, і тому без Бога не міг прожити й дня.

На Родіона Михайловича тепер він дивився з неприхованою від сильних емоцій міною. Підійшовши до аналою, він повільно приклався до образу. Не знаходив Петро Сергійович у своєму житті нічого більш прекраснішого, ніж мир з Богом. Простоявши деякий час біля образу, він покликав Родіона Михайловича переговорити в сінях. І судячи з вигляду Петра Сергійовича, розмова ця повинна бути дуже важливою.

– Родион Михалыч, мы с вами давно знакомы, – повільно викарбовуючи кожне слово, почав Петро Сергійович. – У меня к вам одна чрезвычайно важная просьба. Поймите только, что важная лично для меня и моего ребенка!

– І що це за просьба?

– Родион Михалыч, я сейчас обращаюсь именно к вам, потому что знаю, что у вас довольно хорошее финансовое положение.

– Хм, так, слава Богу, гроші в мене тепер є, але ж якою ціною. Робота, робота і ще раз робота! Проте, сьогодні, я вам скажу, в мене болить голова.