Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Ніч тривала нескінченно. Габріель крокував уперед, не зупиняючись ні на хвилину. Його ноги давно втратили чутливість, але він уперто рухався вперед, кожен крок віддавався глухим стуком у голові. Ліс змінювався. Густі, хижі зарості поступово розступалися, їх заміняла м'яка, вища трава, а між деревами почали прориватися сріблясті промені місяця. Атмосфера ставала схожою на казковий ліс — той, що згадували в легендах про ельфів.

Тріскіт гілок і моторошні звуки поступово затихли. Їх замінило тихе ухкання сови та шарудіння дрібних істот у кущах. Габріель почав відчувати щось схоже на спокій, навіть насолоду. У глибині його душі заграла тепла нотка: нарешті вони, здається, подолали чергову небезпеку.

Його погляд зачепився за мерехтливих світлячків, що танцювали вдалечі, немов показуючи дорогу. А потім він почув дитяче сопіння біля самого вуха. Малий заснув, втомлений страхом і виснаженням. Габріель на мить зупинився, усміхнувшись. Його думки повернулися до дивного імені, яке хлопчик обрав собі сам. «Сапфір...» Це ім'я здавалося смішним і зовсім не дитячим, але сьогодні хлопець виявив себе зовсім іншим. Його зухвалість і бравада зникли, поступившись місцем лякливій, вразливій дитині, яку так легко зламати.

Габріель відчував, як у його душі пробуджується відповідальність. Йому хотілося оберігати цього хлопчика, захистити його, як крихітний промінчик світла, що пробивався крізь темряву, в якій він сам заблукав.

Коли небо на сході почало світлішати, чоловік помітив звивисту стежку, що вела до невеликого пагорба. Він вирішив звернути туди, сподіваючись знайти місце для відпочинку. Стежка вивела його до впадини біля підніжжя пагорба. Габріель швидко оцінив місцевість.

— Ідеальна схованка, — пробурмотів він, задоволено оглядаючи оточення.

Обережно знявши хлопчика зі спини, Габріель уклав його на м'який килим із моху. Сапфір не прокинувся, лише щось пробурмотів уві сні, ледь ворухнувшись. Його дитяче обличчя, змучене довгою ніччю, виглядало тепер спокійним, майже умиротвореним.

Габріель опустився поруч, відчуваючи, як втома охоплює кожну клітину його тіла, тяжким покривалом оповиваючи його свідомість. Сонце вже починало пробиватися крізь щільне листя дерев, розливаючи тонкі промені, які торкалися землі, як благословення. Темрява, що переслідувала їх усю ніч, відступала, і з кожним променем приходило довгоочікуване відчуття захищеності.

Наостанок Габріель витягнув із портфеля карту, знайдену напередодні. У м'якому світлі ранку він уважно оглянув її. Його погляд відразу впав на знайомий контур пагорба — саме біля нього вони зараз залишилися. Ліс навколо розкинувся безмежним зеленим морем, але темної плями, яка переслідувала їх, тепер не було. Уважніше придивившись, Габріель побачив напис біля пагорба: "Друга схованка".

— Друга схованка, — тихо прошепотів він собі під ніс, дозволяючи думці про безпеку заповнити його душу.

Він сховав карту назад до портфеля й стомлено усміхнувся.

Заплющивши очі, Габріель дозволив собі впасти в сон, який, на диво, здавався вже не таким жахливим, як реальність.

***

Розплющивши очі, Габріель зрозумів, що сонце все ще високо на небі. Світло обнадійливо заливало землю, нагадуючи, що хоча б зараз небезпека далеко. Він повільно потягнувся, але одразу пожалкував — кожен м'яз у тілі відгукнувся гострим болем. З кожним рухом обличчя чоловіка кривилося, ніби сам біль хотів нагадати, через що довелося пройти.

Повернувши голову, він побачив Сапфіра, що сидів навпроти, тримаючи пачку печива. Хлопчик зосереджено трощив смаколики, а його пухкі щічки були настільки набиті, що, здавалось, ось-ось луснуть. Кумедний вираз обличчя малечі змусив Габріеля мимоволі посміхнутися.

— Фо ти дифифшя? — невнятно пробурмотів хлопчик, не зупиняючись жувати. Його невимушений погляд і самовпевнений тон були як промінь світла після довгої ночі жахів.

— Ти схожий на хом'яка, — спокійно відповів Габріель, хоча насправді ледь стримувався від сміху.

Сапфір роздратовано хмикнув і простягнув пачку печива, навіть не дивлячись на чоловіка.

— Їж, раз уже так розумієшся на хом'яках.

Габріель узяв кілька печив і перекусив разом із хлопчиком. Хоча солодощі тимчасово перебивали відчуття голоду, їх було недостатньо, щоб насититися. Усвідомлюючи, що запаси обмежені, вони домовилися економити їжу, не знаючи, коли зможуть поповнити її.

Після сніданку Габріель знову дістав карту. На ній усе ще виднілася позначка їхнього теперішнього місця, яке називалося "Друга схованка". Жодної темної плями чи руху на папері він не помітив. Здавалося, вони були у безпеці.

Та залишатися на одному місці було небезпечно. Світло дня давало надію, але вони знали, що воно не вічне. Габріель підвівся, його ноги гуділи від втоми, але зібравши рештки сил, він допоміг піднятися Сапфіру.

— Йдемо далі, поки є час, — хрипло сказав він, закидаючи портфель на плече.

Сапфір лише кивнув, і вони вирушили в дорогу. Кожен крок давався важко, але в їхніх серцях жевріла надія, що наступна схованка буде ближче до виходу з цього пекельного світу.

Вони провели не одну годину в дорозі, обережно продираючись крізь хащі та час від часу поглядаючи на карту. Сапфір крокував дрібними, майже невпевненими кроками, й кожен рух здавався йому випробуванням. Габріель не підганяв хлопчика, хоч і бачив, як той намагався приховати втому. Малий тримався, наче боявся зрадити себе слабкістю, але його тремтячі плечі говорили більше, ніж будь-які слова.

Сонце невпинно котилося вниз, фарбуючи небо в багряні відтінки. З кожною хвилиною світло згасало, а разом із ним слабшала ілюзія безпеки. Ліс ставав дедалі похмурішим, його тиша вже не заспокоювала, а навпаки, здавалась загрозливою. Позаду, здавалося, оживала темрява. Спочатку це були ледь чутні шепоти, наче вітер говорив незрозумілою мовою, але поступово до них додалися кроки — важкі, ритмічні, які нагадували хижий марш невидимого ворога.