Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

— Вони знову тут, — здавлено прошепотів Сапфір, притискаючи рюкзак до себе. Його погляд метався між деревами, шукаючи хоч якийсь натяк на укриття.

Габріель зупинився, розгорнув карту й нахилився ближче до неї. Вона була їхнім єдиним орієнтиром у цьому моторошному лісі. Лише зараз він помітив у верхній частині паперу дивний символ: коло, незрозуміле й просте, але водночас таке, що привертало увагу. Навколо нього не було жодних підписів чи пояснень, але символ здавався важливим.

— Це може бути наша єдина надія, — тихо сказав Габріель, намагаючись зберігати спокій.

— Думаєш, це схованка? — з надією запитав хлопчик.

— Я сподіваюся, — відповів чоловік, приховуючи сумнів.

Вони швидко вирішили йти прямісінько до того кола. Кожна секунда зволікання могла стати для них останньою. Габріель кинув карту в портфель, узяв хлопчика за руку й потягнув уперед.

Позаду шепотіння ставало гучнішим, немов ті істоти більше не намагалися приховувати своєї присутності. Чоловік уже міг відчувати, як їхні погляди обпалюють йому спину. Вітер піднявся, приносив із собою дивний запах — солодкуватий і гнилий, від якого ставало зле.

— Швидше, — коротко кинув Габріель, а Сапфір лише мовчки кивнув і стиснус його руку ще міцніше.

Дорога до загадкового символу була мов змагання зі смертю. Кожен крок давався важко, а тіні навколо ставали дедалі довшими, наче сам ліс збирався зупинити їх.

Попереду, за густими деревами, проступало щось дивне, загадкове, майже примарне. Габріель і Сапфір, мов зачаровані, йшли на таємничий блиск, що манив їх крізь морок лісу. Чоловік тримав карту перед собою, намагаючись зрозуміти, чи сяйво пов'язане з тим загадковим колом, що було позначено на папері. Відчуття небезпеки стискало груди, та вони продовжували йти.

Світло ставало все яскравішим. Нарешті вони вийшли на простору галявину, залиту холодним місячним сяйвом. Тут не було жодного дерева — тільки дивні стіни в центрі галявини, які відбивали місячне світло. Величезні дзеркала, що стояли по колу, блищали так, ніби притягували до себе світло самого місяця.

Габріель зробив крок вперед, завмерши від здивування. Дзеркала були величезними, старовинними, і здавалися живими. Чоловік повільно ступив у центр кола, обертаючись до хлопчика:

— Сапфіре, чого ти там застиг? — голос Габріеля розлетівся луною по галявині.

— Я не можу рухатися! Щось не пускає мене ближче, — тремтячим голосом відповів хлопчик.

Габріель спробував вийти з кола, але щось невидиме, мов стіна, відштовхнуло його назад. Він упав на спину, важко дихаючи.

Підвівшись на лікті, чоловік оглянув дзеркала. Вони були порожніми — жодного відображення. Злякано повернувшись до Сапфіра, він хотів запитати, що відбувається, але хлопчик заговорив першим:

— Це не схованка! Це випробування!

— Що за випробування? Що я маю робити? — Габріель відчув, як холод пробирається в душу.

— Поглянь на дзеркала! Бачиш якісь символи чи знаки?

Габріель уважно розглядав одне з дзеркал. Його погляд затримався на центрі — на склі з'явилася цифра «6». Чоловік здригнувся, зробив крок назад і закричав:

— Тут цифра шість!

— Знайди номер один! Там щось має статися! — вигукнув хлопчик.

— Щось? — саркастично перепитав Габріель, намагаючись приховати страх. — І це «щось» мене не вб'є, я сподіваюся?

Сапфір лише знизав плечима, його обличчя було стривоженим, але погляд залишався рішучим.

Габріель обійшов дзеркала по черзі. «6», «5», «4», «3», «2». Останнє мало бути першим. Зібравшись із духом, він ступив до нього.

Спочатку дзеркало відображало тільки місячне сяйво. Але поступово щось почало змінюватися. Скло ожило. У ньому виникло відображення самого Габріеля. Та це було не звичайне дзеркальне зображення. Воно спершу виглядало знайомо, але враз усміхнулося моторошною, неприродною посмішкою. Очі зображення горіли темним полум'ям.

Габріель відступив, але невидима сила не дозволяла втекти. Відображення заскрипіло голосом, схожим на його власний, але перекрученим, холодним:

— Готовий побачити істинного себе?

Габріель відсахнувся, але було вже пізно. З дзеркала несподівано висунулася рука, бліда і кістлява, схожа на його власну, але моторошно чужу. Її пальці вчепилися в його зап'ястя з нечуваною силою.

— Ні! — закричав він, намагаючись вирватися. Але сила руки була неймовірною.

Раптом дзеркало захвилювалося, як поверхня чорного озера, і рука потягла його всередину. Він відчув, як холод пробирається крізь шкіру, як все тіло затягує у жахливу безодню. Останнім, що він побачив, був переляканий вираз обличчя Сапфіра, який кричав його ім'я, стоячи на краю кола.

Габріель впав на підлогу, важко дихаючи. Він опинився в темній кімнаті, стіни якої були вкриті дзеркалами. Їхні поверхні тьмяно блищали, але жодного відображення він не бачив. Атмосфера тиснула на нього, ніби сама темрява дихала.

— Де я? — прошепотів він, озираючись навколо.

Раптом з дзеркал почали з'являтися відображення. Це були копії Габріеля, але їхні посмішки були занадто широкими, очі блищали зловісним блиском. Вони дивилися прямо на нього, їх ставало все більше і більше.

— Погана людина, — пролунав шепіт з усіх боків.

— Що? — голос Габріеля здригнувся, коли він озирнувся на копії себе.

Одна з них вийшла вперед. Її посмішка була настільки кривою, що нагадувала гримасу болю.

— Ти зруйнував її життя, — проголосила вона, і в кімнаті пролунав дзвін, ніби дзеркало тріснуло.

— Про кого ти? — викрикнув Габріель.

— Твою матір! Вона все життя намагалася врятувати тебе, а ти лишив її в самотності й горі. Ти навіть не попрощався! — голос відображення ставав дедалі гучнішим, його очі палали ненавистю.

— Це неправда! Я... — Габріель спробував заперечити, але інше відображення перервало його:

— А що ти зробив з нею? З тією, яка любила тебе, довіряла тобі, а ти розтоптав її серце! — Його обличчя скривилося в образливій пародії на біль.