Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

7

Розділ 7

Здавалося, життя застигло у своїй найпохмурішій миті. Другий день будинок був занурений у глибокий морок, який проникав у кожен його куточок. Темрява здавалася майже відчутною, ніби важка ковдра, яка гнітила все живе. Навіть квіти у саду схилили свої яскраві бутони, наче схилили голови в жалобі. Повітря було густим, важким, насиченим скорботою.

Тиша була гнітючою. Зникли навіть пташині пісні, які завжди лунали зранку. Здавалося, що сам будинок скорботно мовчав, оплакуючи втрату. Немов частина його душі покинула це місце разом із Еліною.

Морок, який оселився в душі Дем’яна, стискав і моє серце. Його біль був настільки відчутним, що здавалося, ніби він випромінювався у повітря, пронизуючи кожного, хто опинявся поруч. Мені хотілося підійти до нього, сказати, що я поруч, що розумію… Але я боялася. Боялася, що мої слова будуть недоречними, що вони лише розбудять ще більшу бурю в його серці.

Вже другу ніч я чую його крики. Глухі, зболені, розриваючі душу. Це не просто крик, це був виття пораненого звіра, у якого відібрали найдорожче. Кожен звук пронизував мене до самої глибини, змушуючи відчувати його горе майже фізично.

Дем’ян замикався у своєму кабінеті. Там, за зачиненими дверима, він боровся зі своїм болем. Але боровся не з тим, щоб перемогти, а щоб заглушити. Алкоголь став його єдиною розрадою. Він напивався до безпам’ятства, засинав просто у кріслі, а іноді його гнів виливався у звук розбитих пляшок, які летіли об стіни.

Я не могла дивитися на це спокійно. Моє серце рвалося до нього, хотіло допомогти, але я знала: зараз мої співчуття йому не потрібні. Йому взагалі ніхто не був потрібен.

Та якби він не страждав, нічого не зміниться. Еліни більше немає. Фантастична, яскрава, сильна жінка пішла назавжди. Її неможливо повернути, якою б не була сила любові чи болю.

Реальність була жорстокою, але вона невблаганно нагадувала про себе. Дем’яну доведеться прийняти цю втрату, як би боляче це не було. А я залишалася тут, поруч, готова підтримати його, якщо він хоча б на мить дозволить собі прийняти чиюсь допомогу.

Вони були ідеальними. Щасливі, закохані, зразкова пара, яка руйнувала стереотипи про шлюби багатіїв. У світі, де часто кохання замінюють гроші та вигода, Еліна й Дем’ян були винятком. Їхнє почуття було справжнім, живим, таким, що викликало захоплення й заздрість. Можливо, саме тому зараз Дем’яну так нестерпно боляче.

Якби я могла хоч чимось допомогти йому... Але це неможливо. Його біль глибокий і особистий, він не дозволяє нікому наблизитися. Найчарівніший чоловік, якого я знала, зараз замикається у своїй скорботі, залишаючи мене безсилою перед його стражданнями.

Сьогодні похорон. Дем’ян вирішив, що церемонія прощання з Еліною має пройти вдома, у їхньому затишному гнізді, яке тепер стало храмом скорботи. Будинок заповнений людьми: родичами, друзями, колегами, навіть журналістами. Ці «мисливці за сенсаціями» не пропустять можливості зробити людське горе заголовком дня. Завтра смерть Еліни буде на кожній шпальті, як ще одна драма, якою можна поживитися.

У центрі вітальні — її портрет. Той, що вона так любила. Перев’язаний чорною стрічкою, він виглядає символом її витонченої краси, яка не втратила своєї магії навіть у смерті. Весь простір навколо заставлений чорними трояндами, її улюбленими. Вони ніби стали відлунням її елегантності та пристрасті до життя.

Дем’ян не відходив від труни. Здавалося, він приріс до того місця, де лежала його кохана. Його вигляд був приголомшливим: виснажений, з темними колами під очима, він виглядав так, ніби два дні без сну забрали в нього десятиліття життя. Ніхто не насмілився навіть натякнути йому, що варто привести себе в порядок. Він залишився у тому ж костюмі й сорочці, в яких зустрів свою найбільшу втрату.

Моя душа здригнулася, коли я побачила, як по його обличчю ковзнула скупа сльоза. Вона була майже невидимою для всіх, але не для мене. Я бачила її. І вона розривала мене зсередини.

Мої очі теж наповнилися сльозами, коли я зрозуміла, наскільки безмежним є його горе. Я б зробила все, щоб забрати його страждання, щоб полегшити цей тягар, який він ніс.

Хотілося закричати, розбудити його: «Дем’яне, життя продовжується! Ти повинен жити далі! Еліну не повернути, як би сильно ти не любив її. Але ти живий! Ти потрібен цьому світу, ти потрібен… мені».

Ці слова залишилися невимовленими, застрягли десь у грудях. Але вони були правдою. Без Дем’яна я не зможу жити. Його очі, його присутність — це моє повітря. І якщо він зникне, мене теж не стане.

 

Після церемонії поховання всі розійшлися по своїх кімнатах, повертаючись до своїх обов’язків чи ховаючись у тиші. Але Дем’ян пішов іншим шляхом. Зібравши весь алкоголь із бару, він відніс пляшки до своєї спальні. Я знала, що буде далі: він нап’ється до стану, коли реальність стане туманною, а біль хоч на мить вщухне. Після цього об стіни полетять порожні пляшки, і в кімнаті залишиться лише хаос.

Я не могла залишатися осторонь. Його самознищення було очевидним, і, хоч я розуміла його горе, це не виправдовувало такого ставлення до себе. Він вже два дні не їв, а лише пив. Його очі втратили блиск, а голос звучав так, ніби в ньому не залишилося життя. Дем’ян потребував допомоги, навіть якщо сам цього не визнавав.

Зібравшись із духом, я вирішила піти до нього. В голові крутилася думка: "Можливо, я зможу допомогти. Можливо, він прийме мою підтримку". Але йти було одне, а постукати в його двері — зовсім інше. Я зупинилася перед ними, вагаючись. Чи не викине він мене? Чи не зробить усе ще гіршим?

Зробивши глибокий вдих, я постукала. Раз, два, три... Тиша.

Моя сміливість почала випаровуватися. Серце билося так сильно, що, здавалося, його чути у всьому коридорі. Постоявши ще трохи, я вже зібралася йти, вирішивши, що Дем’ян заснув, коли раптом з-за дверей пролунало:

— Якого біса? Сказав же не турбувати!

Його голос був настільки лютий, що мене ніби кинуло в холодну воду. Я завмерла на місці, борючись із бажанням утекти й заховатися. Але щось усередині мене змусило залишитися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍