Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

 

 - Ну, довго ще будеш швендяти навколо та винюхувати? - чіпкий погляд маленьких, прихованих густою рослинністю очей дворфа вимогливо уперся в хлопчика.

 - Е... пробачте, сер... - в той момент Мелф таки трохи злякався і не знайшов, що сказати.

 - Якщо вже так цікаво, - продовжував тим часом Келдар, - то просто прийди та подивися. Заодно снасті допоможеш латати… а то тиняєшся без діла.

 

Невідомо, чим була викликана ця пропозиція - може, дворф побачив у хлопчику, не розпещеному спілкуванням з оточуючими, споріднену душу, а може, йому все-таки було нудно бавити вільний час на самоті.

 

Чи варто казати, що Мелф запрошення з радістю прийняв? Причому вперше на радощах забув відпроситись у матері, за що йому пізніше знатно влетіло. Але воно було того варте.

 

Вдома Келдар мав купу всякої всячини, від якої очі розбігалися. Крім полювання та риболовлі, він раз у раз майстрував нові пастки, а також захоплювався вирізанням фігурок з дерева, яких у нього набралася вже чимала колекція. Тут були звірі та птахи, у тому числі і невідомі Мелфу, з далеких земель – грифони, мантикори та рогоноси; були розумні істоти - дварфи, ельфи, люди і гобліни, в різних нарядах, зі зброєю і без; був крихітний диліжанс, гармата та точна копія старого млина, що вміщалася на долоні. Юний Уілкінс спочатку дивився на все це пишнота з роззявленим ротом. Коли він якось сказав, що на продажі цих виробів можна, мабуть, непогано заробити, Келдар лише знизав плечима.

 

 - Та що тут продавати? Так, пустощі одне. Та й навіщо? Мені прибутку від шкурок за очі вистачає.

 

Ще в нього була оглядова труба, якісь старі мапи з незрозумілими позначками… а ще книжки, гірський дух його забодай, ціла скриня книжок! Ось чому Мелф по-справжньому зрадів. Правда, більшість цих книг були написані на підгірській говірці, але це його не збентежило: кліщем вчепившись у старого, хлопчик забажав навчити його мови.

 

Келдар, який зазвичай посилав усіх цікавих у пішу еротичну прогулянку лісом (особливо нетямущим надаючи прискорення у вигляді стусана під сраку міцним кованим чоботом), цього разу побурчав трохи - та й погодився, будучи впевненим, що пацан все одно довго не витримає. Ач ні - не минуло й півроку, як напівельф вже цілком непогано вмів читати мовою печерних міст і почав потрошити вміст книжкової скриньки. Там було все, що завгодно - від мемуарів великих мандрівників і міркувань про глибинну сутність культу Батька Гір до збірки похабних віршиків, читаючи які, Мелф то червонів, то реготав (Келдар, дивлячись на нього, лише беззвучно посміювався в бороду).

 

Тим часом він допомагав старому лагодити снасті і сортувати здобич - а той у цей час розповідав йому історії зі свого життя. А розповісти там було про що...

 

У молодості, в печерних містах, Келдар служив у загоні "золотобородих", що зачищав від чудовиськ неосвоєні рівні підземель, де пізніше мали з'явитися нові міста та шахти. Потім, коли жага пригод погнала його на поверхню, був у різні часи рейнджером, мисливцем, бандитом, ковбоєм, помічником шерифа і знову мисливцем. І, нарешті, поцапавшись із зарозумілим городянином, який згодом виявився помічником судді, вбив його в поєдинку на револьверах і був змушений ховатися від правосуддя - цей шлях і привів його врешті-решт до Старого Плеса.

 

Мері спочатку прохолодно поставилася до частих візитів сина на покинутий млин - але потім махнула рукою: нехай краще спілкується з цим старим хричем, ніж мається від неробства. Аби по дому всю роботу вчасно робив.

 

Роки змінювали одне одного. Коли Мелфу виповнилося чотирнадцять, Келдар почав вчити його поводитися з револьвером: не тільки цілитися і стріляти, а й правильно вихоплювати зброю, стріляти на швидкість, стріляти від стегна не цілячись, стріляти лежачи, стріляти з сідла, враховувати поправку на вітер. Дворфський револьвер був хлопчику не по руці, при пострілі задирав ствол і боляче бив віддачею на пальцях, але це не завадило йому за пару місяців стати більш-менш вправним стрільцем. А через рік у стрільбі навскідку він уже майже не поступався своєму вчителю.

 

Слідом за револьвером настала черга гвинтівки та арбалета - була в господарстві Келдара і така штука. Потім дворф навчив свого вихованця бити звіра та птицю, влаштовувати засідки та безшумно підкрадатися до здобичі – тепер у будинку Уїлкінсів з'явилось м'ясо. Навчив ставити пастки та знешкоджувати їх; навчив читати чужі сліди - і залишати якнайменше слідів самому.

 

На той час Мелф ще не знав нічого про свого батька. Мері, коли син намагався розпитати її на цю тему, або мовчала, або намагалася перевести розмову на іншу тему. Вона побоювалася, що він може піти батьковою стежкою, а він не наважувався наполягати на своєму.

 

Може, він би так нічого й не дізнався, якби не Келдар. Якось, дивлячись, як хлопець хвацько збиває з револьвера встромлені в сніг палиці, він тихо сказав:

 

 - Так, ти гідний син свого батька...

 

Мелф спочатку зрадів - заслужити похвалу від старого буркотуна було не так просто - а потім до нього дійшов сенс сказаного. Вчепившись за цю випадково кинуту фразу, він витрусив зі свого вчителя все, що було відомо.

 

Виявилося, що Келдар і Лейф Похмурий колись непогано знали один одного. І те, що його приятель бував у Старому Плесі, дворф було відомо. Так що, зустрівши тут хлопчика-напівкровку і прикинувши на око його вік, він швидко про все здогадався.

 

Прийшовши додому, Мелф прямо заявив матері: "Я знаю". Мері зітхнула, зібралася з духом і розповіла йому все, як є. А потім дістала зі схованки і показала йому загорнутий у промаслену ганчірку "грифон". Револьвер, хоч і вимагав невеликого чищення, загалом чудово зберігся - взявши його в руку, Мелф переконався, що ця зброя, на відміну від келдарівського "Гніву", йому ідеально підходить.