Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

сиром; і поки я повільно жував його, у діда завжди текла слина з рота.

— Ніщо не може так зміцнити тебе, як знаменитий денлопський сир.

Я вірив цьому, але потім страшенно мучився від згаги.

В суботу дід повів мене на кладовище, щоб показати своїм друзям. І поки я, мов той вітряк, розмахував руками, він натякав їм про всі причини і обставини майбутньої сутички. Почувши це, Седдлер несамовито зареготав:

— Завжди у тебе якісь там чудернацькі витівки: то ти говориш про смирення, то раптом сам зчиняєш бійку між малюками.

— Седдлер! — сердито відповів дідусь. — Іноді доводиться битися на смерть, щоб забезпечити собі свободу життя!

Це стримало містера Боуга, котрий, як я помітив, був невисокої думки про мій майбутній успіх.

Нарешті фатальний день настав. Дідусь потиснув мені руку на прощання і сказав:

— Головне, хлопче... що б там не трапилось, не показуй, що ти боїшся.

Очі мої наповнилися слізьми, бо я з колиски звик виливати свій жах у мамин фартух; і навіть дідів сир не зміг заклеїти моїх потужних сльозопроводів. Мені було не так жаль себе, як Гевіна, який останніми днями почав виявляти до мене дружні почуття: відлупцював Берті Джемісона за те, що той навмисне завдав мені болю під час гри в довгої лози, а іншим разом у класі, помітивши, що в мене немає гумки, тихенько підсунув мені свою. Та вже було пізно: я дав слово дідусеві, і треба було діяти. Згідно стратегічного плану старого, бійка повинна була розпочатися рівно о четвертій годині, тобто, одразу після уроків. Тому на всіх уроках я з величезним хвилюванням стежив за Гевіном, мимохіть милуючись його спокійним і благородним обличчям. У нього було красиве обличчя горця, з рішучою верхньою губою та бездонними сірими очима, опушеними довгими віями. Цю гордовиту красу він, мабуть, успадкував від своїх батьків, які походили з найкрасивіших районів Шотландії: батько — з Перта, а мати — з Кемпбелла. Сьогодні, можливо, тому, що ввечері він збирався піти гуляти з своєю дорослою сестрою, Гевін був зодягнений в красиву шотландську одежу. На ньому була коротенька спідничка, широкий вишитий плед та високі гірські черевики, а біля боку висіла красива сумочка з оленячої шкіри. Все це так прикрашало його і робило таким любим, що від самої думки про майбутню бійку у мене болісно стискалося серце.

Годинник на високій вежі вибив чотири... Я сподівався, що містер Долгліш затримає мене. Та дарма, він відпустив мене разом з іншими учнями; і я змушений був плентатися вслід за Гевіном. Я не міг вернутися до дідуся дезертиром, тому підбіг до Гевіна і штовхнув його з усієї сили. Коли він обернувся, я зайняв бойову позицію і крикнув:

—  Захищайся, бовдуре!

Це була традиційна фраза, якою починалися всі бійки в Лівенфорді. Тому, почувши мій клич, хлопчаки радісно завищали: — Бійка! Шеннон — Гевін. Ура! Ура!!!

Гевін почервонів і здивовано глянув на юрбу розбишак, що оточили нас. Нічого не поробиш — треба битися. Він відштовхнув мої кулаки, але я знову виставив їх проти нього, упершись ліктями в боки.

— Ну, тримайся ж, бовдуре! — крикнув Гевін і кинувся на мене.

Я захищався за всіма правилами. Тремтячою ногою провів хвилясту риску на землі і чесно попередив його: — Посмій тільки переступити!

Та Гевін уже розсердився і тому рішуче ступнув через межу.

Я аж затрусився. Настав заключний акт трагедії. Мертва тиша. Губи в мене пересохли, і я прохрипів:

— Ану, вдар, боягузе!

Він, не роздумуючи, стусонув мене в груди, що у мене аж загуло всередині. Я зблід. Відступати було вже пізно, тому я зціпив зуби і несамовито напав на свого улюбленця.

Вся дідусева наука відразу ж вилетіла у мене з голови. Я почав виробляти страшенні викрутаси кулаками, котрі часто влучали в Гевіна, але здебільшого в тверді й найбільш захищені місця — в лікті, в щелепи, а найчастіше — в великі металеві гудзики на його вбранні. Коли я натрапляв на них, у мене аж сльози виступали з очей від нестерпного болю. Крім того, його удари, що влучали в мої найслабкіші місця, значно посилювали цей біль.

Він двічі збив мене з ніг під несамовитий регіт всієї юрби. Це викликало у мене лють, яка від глузливих вигуків хлопчаків ставала вже скаженою. І треба сказати, що саме це надавало мені сил для продовження боротьби. Ненависть до цих постійних мучителів примушувала мене терпіти найтяжчі муки, щоб показати їм, з якого тіста я був зліплений. Щоразу підводячись з землі, я ще лютіше накидався на Гевіна.

І раптом Гевін упав. Мертва тиша. Та тільки він підвівся, як маленький Гові-білочка пропищав: — Ти ж тільки посковзнувся, Гевін. Дай йому! Дай йому як слід!

Гевін став діяти обережніше. Він довго кружляв, зовсім не відповідаючи на мої удари. Крім того, обидва ми дуже потомились і тяжко пихкали, мов паровози. А я так розпалився, що від мене аж пашіло. Важко відсапуючись, я помітив, що одне око у Гевіна запливло; це боляче вразило мене, тому що я зовсім не хотів калічити свого улюбленого героя. Та раптом, як грім з ясного неба, над нами пролунав густий голос одного з «дорослих» хлопців нашої школи... Я обернувся: великий гурт старшокласників наближався до нас.

—  Дивіться-но, зелепух теж хвацький забіяка!

Я гордо підвів голову. Значить, я не осоромив дідуся! Значить, не такий вже я боягуз, яким досі вважав себе! Це піддало мені сили, і я знову хоробро кинувся на Гевіна, хоч насправді мені хотілося цілувати його від радості. Та несподівано він підвів голову і вдарив мене прямо в ніс. Пішла кров. Я відчув її солоний присмак у себе в роті і побачив, як вона двома струмками потекла з мого носа. Господи! Я ніколи й не сподівався, що в моєму нещасному тілі так багато крові. Але це зовсім не злякало мене. Навпаки, в голові у мене одразу прояснилось, і я відчув себе зовсім легким і безплотним. Правда, ноги мої чомусь знову відмовлялися служити. Але я стиснув кулаки і почав гатити ними в гудзики Гевіна. Раптом увесь світ передо мною закрутився, а у вухах почулась гулка стрілянина... Що це? Невже комета Галлея зіткнулася з землею? Коли я прийшов до пам’яті,