Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

здатна вдосконалюватися, знищена самим суспільством і, зокрема, приватною власністю: «Перша людина, яка відгородила клаптик ґрунту й сказала собі “Це — моє”, а ще знайшла простаків, які повірили їй, стала справжнім засновником громадянського суспільства». Аналогічно, на марксистський погляд, людина — крім тваринних потреб у їжі й розмноженні — фундаментально є творінням власної соціально-економічної структури. Істинною природою людини був її статус «суспільної тварини»: капіталізм розбратав людей, зосередивши кожного на меті придбання речей, а не на стосунках із ближнім. Отже, комунізм має «повернути людину до самої себе як соціальної (тобто “людської”) істоти». Як писав психолог-марксист Еріх Фромм: «Для Маркса метою соціалізму була емансипація людини, а емансипація ідентична самореалізації в процесі виробничих відносин і в єдності з природою. Мета соціалізму — створення індивідуальної особистості».

На початку XX століття американські прогресивісти також вважали людину піддатливим матеріалом. Джон Дьюї, либонь, провідний мислитель-прогресивіст тих часів, пояснював, що істинний лібералізм — на відміну від класичного, заснованого на правах, — визнає людину такою, що може вдосконалюватися: «Лібералізм знає, що індивідуум не є чимось сталим, даним, готовим. Це результат цілеспрямованих зусиль, і досягається він не в ізоляції, а за допомогою і за підтримки умов, культурних і фізичних; до них належать “культурні”, економічні, правові та політичні інститути, а також наука і мистецтво». Тож недоліки людини є недоліками інститутів.

Так само президент Вудро Вільсон, учень німецьких філософів, який віддано вірив у можливість вдосконалення людини через кращу державну політику, у своєму виступі перед Американською асоціацією юристів у 1914 році сказав: «Ми вартові духу праведності, духу рівної до всіх справедливості, духу надії, який вірить у вдосконалення закону та вдосконалення самого людського життя». Так і філософ Джон Дьюї виступав за «необмежену пластичність людської натури», яка затверднула тільки від «звички», — а звичку можна змінити. Дьюї писав: «Якщо людська натура незмінна, тоді не існує такого явища як виховання, і всі наші спроби виховувати приречені на фіаско. Припущення про те, що запропонована зміна неможлива через сталу конституцію людської природи, відвертає увагу від питання про те, чи бажана така зміна, а також про те, як саме її впровадити».

Є лише одна проблема з таким баченням людської природи — воно глибинно й непоправно хибне. Людська натура справді існує: вона стала, вона одночасно грішна й раціональна. Проте бачення дезінтеграціоністів, певна річ, привабливе. Воно пропонує чарівне звільнення від особистої відповідальності: всі ваші вади, зрештою, можна пояснити «системою», а не власним вибором. Що важливіше, це бачення людської природи пропонує можливість утопічного майбуття, в якому всі люди стануть досконалими, їхні душі трансформуються, їхні особистості зіллються в єдиному колективі, й кожен із них звільниться як від особистої допитливості, так і від прагнення судити інших. Платонова держава можлива, якщо вона керована згори.

Усе, що нам потрібно, як сказав організатор виборчої кампанії Берні Сандерса у знаменитій ефірній промові, — це «табори перевиховання»: «Сталін мав причину створити ГУЛАГ».

Утім, це утопічне бачення має супротивників — і дезінтеграціоністам це відомо. Ті, хто наполягає на незмінності людської натури і на тому, що розум є її осередком, стають ворогами. Вони байдужі, негуманні, безжальні. Їм бракує надії. Вони відмовляються мріяти. Вони стоять на шляху людини до щастя, знайти яке можна тільки в повній перебудові суспільства, яке відтак переладнатиме людство.

На погляд дезінтеграціоністів, віра в межі людської природи репресивна, не толерантна, обмежена. Тому дезінтеграціоністи зображують переконаність у базових біологічних істинах як фанатизм, а небажання пояснювати всяку нерівність вадами суспільства називають ретроградством і вузькістю думки. Навіть наукові відкриття, які підтверджують гіпотези, що суперечать ідеям дезінтеграціоністів, варто відкинути. Як пише гарвардський професор філософії Стівен Пінкер:

Догматична думка про те, що людської природи не існує, перед лицем дедалі потужніших наукових доказів і здорового глузду, які підтверджують її існування, привела до презирливого ставлення багатьох науковців-гуманітаріїв до понять «доказ» та «істина». Що гірше, доктрина «чистої дошки» часто спотворює саму науку, надаючи крайній думці — про те, що поведінку визначає лише культура, — вигляду поміркованої, а помірковану думку — про те, що поведінка виникає із взаємодії біології та культури, — крайньою.

Для найбільш радикальних це означає напад на сам науковий процес, позбавлення його об’єктивності й глузування з науки як із гри фантазії. Фахівець із обчислювальної біології Лора Бойкін недавно розповіла часопису Wired: «Наука у своїй основі расистська і сексистська». Донна Г’юз, наприклад, на Міжнародному форумі жіночих студій заявила: «Науковий метод є інструментом конструювання і домінування у світі».

Тімніт Ґебру, дослідниця в галузі етики штучного інтелекту в Google, а також співзасновниця ініціативи «Чорні у ШІ», в інтерв’ю New York Times сказала: «Потрібно поміняти спосіб, яким ми вчимо людей наук і технологій. Нині науки навчають як об’єктивного погляду на світ нізвідки (про це поняття я дізналася, читаючи праці з феміністичних студій), з нічийого погляду. Робота має бути більш інтердисциплінарною; нам слід повністю переосмислити те, як ми вчимо людей».

У 2018 році позов несправедливо звільненого працівника Google Джеймса Дамора виявив, що компанія поширює меморандум, у якому називає «індивідуальні досягнення», «меритократію», «об’єктивність» і «расово нейтральні рамки» ментальними установками, пов’язаними з «культурою білого домінування», і радить менеджерам просувати ідею того, що «все є суб’єктивним». Біолог Гізер Геїнг, чиї лекції студенти полишали демонстративно, коли вона доводила, що пересічні чоловіки вищі за жінок на зріст, і стверджувала, що «саме жінка призначена для виношування плода і годування груддю», пише: «Я... із жахом спостерігаю, як набирають сили ці спроби академічних активістів зруйнувати логіку і гіпотези, принципи спростовуваності й строгості доведення. Цей конфлікт простий і немудрований». Науку, як пише Геїнг, підриває політика претензій, згідно з якою результати, що не відповідають критеріям схвалення дезінтеграціоністів, просто заглушують, а тих, хто їх тримається, цькують.

Чи дієва політика псевдонаукових претензій? У 2017 році троє науковців взялися дати відповідь на це запитання. Джеймс Ліндсей, доктор математики, Пітер Боґоссян, доцент філософії в Портлендському університеті, й Гелен Плакроуз, редакторка сайту AreoMagazine.com, подали двадцять фальшивих наукових робіт, підписаних вигаданими іменами, в рецензовані часописи. Сім із цих робіт були прийняті виданнями, а чотири — опубліковані. Одне із цих «досліджень» розглядало «жироексклюзивність» бодібілдингу, інша доводила, що собачі парки є «чашками Петрі для культури зґвалтування серед псів», а третя містила трохи переписаний фрагмент із «Моєї боротьби» Адольфа Гітлера. Попри те, що ці роботи були фальшивками, інші, не менш сміховинні, виявилися справжніми, включно з одним дослідженням 2017 року на тему «феміністичної постгуманістичної політики» корму для білок. Ліндсей