Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

пояснив: «Для нас ризик дозволити упередженим дослідженням далі впливати на освіту, медіа, політику й культуру значно вищий, ніж будь-що з того, чим нам доведеться розплатитися за цей вчинок». Портлендський університет обвинуватив Боґоссяна в проведенні дослідів на людях — а саме на редакторах цих сміховинних часописів — і піддав дисциплінарному стягненню.

Напади дезінтеграціоністів на висловлення уніоністів про незмінність людської натури сягають апофеозу в прагненні дезінтеграціоністів скасувати саме поняття біологічної статі. Це пов’язано з тим, що найбільше і найочевидніше заперечення дезінтеграціоністського аргументу про піддатливість людської істоти лежить в абсолютно очевидній відмінності між чоловіком і жінкою. Ця різниця ніяк не може бути соціальним конструктом. Змінити її не можна. Те, що чоловіки — не жінки, а жінки — не чоловіки, є простим біологічним фактом.

Гарні манери передбачають, що коли вам представляють людину як «Кеті», до неї слід звертатися «Кеті». У реальному світі виживання видів ссавців залежить від неперервної роздвоєності на чоловічу і жіночу стать та від визнання цієї роздвоєності.

Натомість дезінтеграціоністи, яких лютить реальність негнучкості людської натури, бачать загрозу в тих, хто підтримує ідею дійсності біологічної статі.

Ця лють зачепила вже навіть світ медицини. Дедалі частіше від американських лікарів вимагають вписувати у картку пацієнта його самовизначений гендер, а не біологічну стать. Доктор Діанна Адкінс із Медичного коледжу Дюкського університету вважає, що тендерна ідентичність — це «єдина, підтримувана медициною, детермінанта статі», й додає: «Медичній науці суперечить застосування хромосом, гормонів, внутрішніх репродуктивних органів, зовнішніх геніталій і вторинних статевих ознак для перекриття тендерної ідентичності з метою класифікування людини як чоловіка або жінки». Ця новина мала б шокувати лікарів, які давно звикли користуватися саме цими індикаторами для визначення статі, або індустрію плодового дослідження, яка застосовує ДНК-тести для визначення статі дитини до її народження з майже досконалою точністю. Хай там як, це правило виконується і дає часом сумні наслідки, такі як смерть ненародженої дитини, через те, що медсестра записала в картці жінки «чоловічу» стать, що призвело до помилково діагностованої вагітності. Доктор Дафна Струмса писала в New England Journal of Medicine, що причина трагедії була не в неправильному визначенні статі. Вона стверджувала навіть, що «цю людину цілком правильно визначено як чоловіка».

У питаннях батьківства суперечки щодо прав трансгендерів приводять до переконання в тому, що батьки, які відмовляються «підтвердити» обраний гендер дитини, поводяться з нею жорстоко. Американська медична асоціація вже не тільки рекомендує не вдаватися до «конверсійної терапії» з дітьми (тобто такої, що має на меті дати їм змогу прийняти гендер, з яким вони народилися). Уже навіть є юридичні проекти заборони такої терапії диктатом уряду. Наступний крок: вилучення дітей із сімей, де батьки відмовляються іти разом із дитиною в її гендерному «переході».

Сумніватися в цій набутій мудрості — про те, що чоловік може бути жінкою і навпаки, базуючись на суб’єктивній самоідентифікації, — означає, на думку дезінтеграціоністів, порушувати загальну порядність. Правду кажучи, вони вважають такі сумніви не просто нечемністю. За їхніми словами, це форма насильства. Написати, що, можливо, тендерну дисфорію слід класифікувати як психічний розлад, означає ризикнути кар’єрою.

Минулого року, до прикладу, доцентка прикладних поведінкових і соціальних студій Браунського університету Ліза Літтман опублікувала дослідження. У центрі його уваги — явище, яке вона назвала «раптовою гендерною дисфорією»: цей тип невдоволення своїм гендером, який не спостерігався в дитинстві, але стрімко, впродовж кількох днів або тижнів, розвивається в підлітковому або юнацькому віці. Згідно зі Science Daily, дослідження Літтман виявило, що надзвичайно високий відсоток трансгендерних дівчат здійснювали тендерний перехід одночасно з іншими членами своєї соціальної групи. Це дослідження, певна річ, перетнуло межу політичних табу. Університет прибрав зі своїх публікацій пресреліз про нього, а декан Браунського коледжу охорони здоров’я Бесс Маркус розіслала «всій спільноті» листа, в якому пояснювала: «Дух вільного дослідництва і вченої дискусії є головним для академічній досконалості. Та водночас ми вважаємо, що дослідникам у галузі охорони здоров’я належить дослухатися до множинних думок, визнавати й усвідомлювати межі своєї роботи... Відданість нашого коледжу справі вивчення й підтримки здоров’я і добробуту сексуальних і тендерних меншин населення неухильна».

Інакше кажучи, навіть порушувати це питання небезпечно.

Людської природи не існує. Саме лише існування сталої людської натури загрожує утопічним баченням дезінтеграціоністів. Якщо природа людини незмінна і якщо вона ґрунтується на розумі, то існують і особисті права, про які говорили батьки-засновники. А якщо існують особисті права, то повна ентузіазму думка про перекроєне людство лускає. Якщо особисті права стоять на шляху до системних змін, то особистість мусить поступитися.

Тож не дивно, що дезінтеграціоністи заперечують саме поняття особистих прав теж. Засновники держави вірили, що позаяк людська натура існує, позаяк вона коріниться в розумі, а розум слід захищати, то людським істотам від народження Богом і Природою дається право на життя, свободу і прагнення щастя. Права ці існували до появи державної влади, і влада не може зазіхати на них. Дезінтеграціоністи, на противагу, вбачають у цих одвічних правах — які вони часто називають «негативними», оскільки ті супротивні владі, — химеру, або навіть гірше: перепону на шляху до рівності результатів. Права, на думку дезінтеграціоністів, є завадою для суспільного щастя; вони обмежують найкращий із наших засобів досягнення людської трансформації.

І знову-таки, історія цієї думки довга й ганебна. Її трималися діячі Великої французької революції. У французькій Загальній декларації прав людини права виводяться безпосередньо з влади: «У нації невіддільно живе принцип суверенітету. Жодна особа, жоден індивідуум не може користуватися будь-якою владою, яка не походить безпосередньо від нації». Загальна воля мала куди більше значення для формування індивідуумів, ніж особисті права, які, зрештою, були лише фікцією за відсутності режиму, який би їх встановлював.

Карл Маркс аналогічно бачив у правах руйнівний вплив на розвиток людини. Індивідууми за природою є нерівними: права тільки закріплюють цю нерівність, встановлюючи те, що сила не може бути застосована до будь-кого проти його волі, попри цю природну нерівність. Тому «для уникнення цих недоліків», підсумовував Маркс, «права, замість бути рівними, повинні бути нерівними». Права має бути переглянуто на користь колективу: «Від кожного за його здібностями, кожному за його потребою».

Американські прогресивісти взяли це гасло на свій прапор. Справжня свобода, казали вони, вимагає нехтування негативними правами. Джон Дьюї пояснював, що поважати негативні права було би «просто виправданням брутальності й несправедливості заведеного порядку».

Вудро Вільсон висловився ще відкритіше: він просто розірвав Декларацію незалежності на шматки. У 1911 році Вільсон пояснював: «Якщо ви хочете зрозуміти справжню Декларацію, не повторюйте її преамбулу». У промові 1907