Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

Ось і настав понеділок

   Я прокинулася близько шостої години ранку. Швиденько прийняла душ, одягнулася та зробила макіяж аля натюрель. Інакше кажучи — нафарбувала вії та нанесла на губи блиск приємного рожевого відтінку. Наостанок оглянула власне відображення в дзеркалі й задоволено посміхнулася. Все, тепер можна спускатися на кухню, що розташована на першому поверсі.
   Внизу, на мене вже чекала запашна кава та смачний сніданок. Я, звісно, ще не встигла нічого покуштувати, але була впевнена, що страви приготовані з душею не можуть бути поганими.
   — Доброго ранку, Маргарито. — Дружина нашого мецената поцілувала мене в щоку та приязно посміхнулася. — Проходь, будь ласка.  — Рукою вказала на дерев'яний стільчик з високою та м'якою спинкою.
   Я зайняла запропоноване місце й зачудовано оглянула смаколики на столі. Переді мною була яєшня із зеленню та беконом, а також тости з малиновим джемом. Поруч стояли дві чашки: в одній — ароматна кава, а в іншій — зелений чай. Я запитально поглянула на жінку.
   — Ритуню, я не знала чого б ти хотіла більше, тож зробила і те, і те. — Відказала вона ніяковіючи, неначе маленька дівчинка.
   Це було настільки мило, що я не втрималася, встала з-за столу та попрямувала до спантеличеної жінки. — Дякую вам, Ларисо Андріївно. — Стиснула її в обіймах, ледь стримуючи емоції, що переповнювали мене цієї хвилини.
   — Оце ти мене увігнала у фарбу. — Мама Мілани та Дена почервоніла наче мальва. — А мої діти вже й забули як це важливо показувати свою вдячність...
   — Мамуню, доброго раночку. — До нас квапливо наближалася Мілана. — А у вас тут обійми? Боже, як же це мило! Я до вас. — Дівчина поклала правицю на плече Лариси Андріївни, а лівою рукою огорнула мою шию. Мить ми стояли неначе зачаровані під владою теплих почуттів. А потім пролунав вкрадливий голос Мілани. — Поснідаємо?
   Жінка задоволено похитала головою. — Звісно, моя люба хитрюля. Дівчатка... — Звернулася до нас обох. — Сідайте за стіл, бо вам ще до університетів добиратися. Не гаймо час.
   І я, і подруга не стали заперечувати, тому відразу ж виконали прохання жінки. А тим часом до кухні вийшли Кирило Віталійович, а за декілька хвилин Ден. Кожен з них привітався та зайняв своє місце.
   Розпочався сімейний сніданок. Велася тиха, ненав'язлива розмова, а я навіть не могла пригадати, коли востаннє ось так проводила свій ранок.
   Зазвичай, ми з Оленою нашвидкуруч робили бутерброди, запиваючи їх розчинною кавою. А потім поспішали до університету, який знаходився на іншому боці Києва. Як же багато часу ми витрачали на дорогу...
   Ой, точно... Дорога. Я ж зараз знаходжуся за десять кілометрів від міста. Отже, потрібно ще дістатися Києва.
   — Рито, щось трапилося? — Кирило Віталійович відклав виделку вбік та схвильовано поглянув на мене. — Ти раптом змінилася в обличчі.
   Я відпила кави та спокійно відповіла. — Нічого не сталося, не хвилюйтесь, будь ласка. — З моїх вуст так і рвалося питання, але я все ж стримала себе. Ці люди й так багато для мене роблять, не хочу їх навантажувати своїми проблемами. До того ж не так важко подивитися в інтернеті розклад руху автобусів до міста. Ну а на крайній випадок — таксі. Це, звісно, дорожче, але швидше й надійніше.
   — Любий, доки я не забула. Ти відвезеш Риту до університету? — Жінка ніби прочитала мої думки й тепер звернулася з цим питанням до свого чоловіка.
   Він замислено пригладив волосся. — А я ж і не подумав про це... У мене сьогодні зранку важлива зустріч із партнерами. — Меценат на хвилину затих, неначе щось обмірковував. Зрештою, він обернувся до сина. — Денисе, я повідомлю Бориса Аркадійовича про твоє запізнення. Відвези, будь ласка, нашу гостю до інституту.
   Хлопець закашлявся. Певно, він не очікував такого прохання. — Тату, ти завжди говорив, що запізнюватися кудись — поганий тон. Та й для бізнесу запізнення не прийнятні. Як щодо Мілани? Гадаю, вона могла б відвезти Риту. — Блакитні очі вказали на сестру.
   — Я не проти. — Відгукнулася та, дожовуючи тост, щедро змащений джемом.
   — А я проти. — Брови Кирила Віталійовича зійшлися в одну лінію. — У неї сьогодні інші плани, і ти чудово знаєш які. Не змушуй нагадувати.
   Ден насупився, але сперечатися не став. — Я забув. Вибач.
   — То я можу на тебе покластися? — Чоловік вибагливо поглянув на сина.
   — Так. — Денис за декілька ковтків допив каву та підвівся з-за столу. — Я буду на подвір'ї. — Він залишив кухню.
   Я чудово розуміла чому юнак так відреагував. Між нами було не все так просто... Про що я взагалі говорю? Між нами нічого не було й бути не могло! Так правильніше.
   — Я можу дістатися універу самотужки. Не потрібно через мене змінювати плани. Та й у Дениса свої справи... — Благально поглянула на Кирила Віталійовича. Подумки я просила долю зглянутися наді мною та вплинути на рішення мецената.
   Проте, цього разу в долі було недоступно. Інакше й не поясниш її невблаганність.
   — Рито, не хвилюйся. З Денисом нічого не трапиться, якщо він трохи запізниться на стажування. Це не проблема. — Він тепло поглянув на мене. А вже за мить звернувся до дружини. — Люба, мені вже час. Сніданок був як завжди дуже й дуже смачним.
   — Що відбувається між вами з Деном? — Зашепотіла на вухо Мілана, коли її батько залишив кухню, а мама відвернулася вбік.
   — Нічого. — Я зітнула плечима, мовляв, не розумію про що ти.
   — Гаразд, поговоримо про це пізніше. — Голос дівчини відображав упевненість.
   За п'ять хвилин я закінчила зі сніданком. Подякувала жінці за каву та смаколики й закинувши ранець із зошитами на плече попрямувала на подвір'я.
   Тільки-но я підійшла до автомобіля, мене огорнула хвиля занепокоєння. Остання розмова з Деном пройшла не надто тепло, тож я хвилювалася, що хлопець продовжить її з того місця де ми закінчили. Щоб уникнути цього я попрямувала до заднього пасажирського сидіння. Однак воно виявилося зачиненим.
   Нічого не розуміючи, я здивовано озиралася. Раптом скло на дверцятах поповзло вниз. — Сідай спереду. — Пролунав похмурий голос юнака.
   Мені не залишалося нічого іншого, ніж послухатися та зайняти крісло поруч з Денисом. Я нервово видихнула повітря та сіла на запропоноване місце.
   Минув якийсь час, а ми все ще були біля будинку. Здавалося, що хлопець навіть не думав нікуди їхати.
   Я несміливо озвалася до нього. — Пробач мені... Я не хотіла завдавати тобі зайвого клопоту. Поки ще не пізно, викличу таксі... Та ти не хвилюйся, я не скажу твоєму батьку. 
   Спроба вийти з автомобіля провалилася з тріском, оскільки Денис потягнувся до мене. Подих перехопило від цієї несподіваної близькості, і я навіть відкрила рота, щоб зупинити нахабу.
   Проте виявилося, що я даремно хвилювалася. Денис лише підчепив пальцями ремінь безпеки та закріпив його на мені. — Тепер можемо їхати. — Повідомив він, швидко відсунувшись. Заревів мотор і ми різко зрушили з місця.
   Дорога до універу пройшла в цілковитій тиші. Краєм ока я поглядала на хлопця, але він був занадто зосереджений на дорозі. Невже я настільки сильно його образила?
  
***
   — Рито, ми приїхали. — Крижаним тоном повідомив Денис.
   Я закліпала очима проганяючи нав'язливі думки через які навіть не помітила коли ми прибули до інституту. Останнім часом, зі мною занадто часто таке відбувається. Неначе я розчиняюся у власних переживаннях і через це втрачаю зв'язок з реальністю.
   — Дякую. — Я перевела погляд на юнака, котрий вперто мовчав.
   Аж раптом у вікно, з його боку, постукали. Скло поволі опустилося донизу й перед нами з'явилося вродливе та задоволене обличчя Поліни. Проте радість на ньому надовго не затрималася. Тільки-но вона помітила мене, відразу ж зблідла.
   — Не думала, що ти працюєш таксистом у вільний час. — Губи дівчини вигнулися в недобрій усмішці, а в кожному її слові відчувався неприхований сарказм. — Це тому ти не відповідав на мої дзвінки? — Холодно запитала вона.
   Мені стало до біса незручно. Якщо врахувати, що мене не обходили їх з Деном стосунки, то стає зрозумілим бажання якнайшвидше покинути авто. — Ще раз дякую, що підвіз. Я піду. — Випалила скоромовкою та поспішила залишити парочку наодинці.
   — Це...не обходить... — Почула уривки з відповіді Дениса, перед тим, як зачинила за собою дверцята.
   Не моя справа, що між ними відбувається. І чесно кажучи, я не хотіла знати чим закінчиться їх розмова.
   Однак не буду брехати й говорити, що мені геть байдуже, адже це зовсім не так. Правда полягала в тому, що мені було неприємно від думки про можливе возз'єднання Дениса з Поліною. Це не ревнощі й не має нічого з ними спільного. Просто з боку хлопця, який день тому ліз до мене з поцілунками, така поведінка виглядала як лицемірство. Хоча, якщо поглянути на це з іншого боку, то він вільний робити все, що вважає за потрібне. Хто я така, щоб забороняти йому щось? Все, досить! В моїй голові занадто багато Дена. З цим терміново потрібно закінчувати.
   — Маргаритко, привіт. — До мене наближалася Оленка. — Подружко, як же я за тобою скучила. — Промовила вона, повиснувши на моїй шиї.
   — Якщо ти не послабиш обійми, то є висока ймовірність, що ця зустріч стане останньою. — Пожартувала я, жестикулюючи так, неначе мені не вистачає кисню.
   — Ой... Вибач. Я занадто рада тебе бачити. — Винувато прощебетала Олена, відпускаючи мене зі своїх теплих рук.
   Поруч хтось голосно закашлявся. Ми з подругою миттєво обернулися та так і завмерли не в змозі вимовити ні слова.
   — Рито, чи як там тебе... — Перед нами стояла Поліна зі своєю свитою. Так ми називали її подруг — Марину та Світлану, котрі виконували всі її забаганки й ставилися до дівчини так, неначе вона була королевою. — Нам потрібно поговорити.
   Я продовжувала дивитися на неї, ніби зачарована. Насправді було важко повірити, що сама Поліна Василенко, зірка нашого універу, звернула на мене свою увагу. Це точно не до добра. Ось тільки навіщо я їй? Невже через Дена?
   — Чому застигла наче відморожена? — Дівчина навіть не намагалася бути дружньою. А навпаки, виглядала зверхньо та роздратовано. — В мене немає часу на таких дуреп як ти, тому уважно слухай все, що я тобі скажу...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍