Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

4. ДО-ЛЯ

Він хотів погодитися. Від таких пропозицій не відмовляються, переконував себе. Але щоразу, коли згадував той день, думав не про свою музику, не про вірші Стефанії, а про її губи.

Її губи йому навіть снилися. І ввижалися. Коли прокидався серед ночі й усвідомлював, що тіло зреагувало на сновидіння. Коли чергова п’яна клієнтка у клубі липнула з непристойними натяками. Коли торкався клавіш чи струн. Губи, губи, губи. Самі її губи. Вони наче переслідували його, і годі тому було дати раду.

— Ви як там з хлопцями, граєте ще? — Перекрикуючи клубну музику, до нього підійшов Віталик, інший бармен.

Ян повернув голову, подивися на нього як на людину, яка випадково вдарила і не перепросила. Вдарила в найболючіше місце.

— Чому питаєш? — Подався вперед, гаркнув Віталику в саме вухо.

— Тємка є одна. Треба виступити на дні народженні однієї дівчини. Ну, знаєш, типу мажорка, яка хоче симпатичних рокерів собі на днюху, але на когось відомого бабла не вистачає.

Яну до горла підкотила нудота. Раніше він вхопився б за цю можливість і зрадів би. Зараз вхопиться з огидою. Як за вимазану в лайні мотузку, яку тобі кидають, коли сидиш у трясовині.

Мажорці потрібні симпатичні хлопчики-рокери для понтів. Їм з хлопцями треба гроші. Тому він погодиться. І виступатиме. І усміхатиметься, коли мажорка і її подруги обліплять його для фото. І вдаватиме, що не хоче хряснути її по лобі своєю гітарою, з якою теж неодмінно всі фотографуватимуться. І послухається, коли йому скажуть не співати своєї фігні, а заспівати щось з Imagine Dragons чи Linkin Park (і молитиметься, щоб не Тейлор Свіфт).

— Можеш дати мої контакти, — відповів Віталику. 

Погода знову була паскудною, як і всі останні тижні. Не зима, а казна-що. Навіть з самого ранку, після чорно-сірої ночі, дощило і не збиралося розвиднюватися. Він кантувався у клубі, доки на вулиці не посіріло і доки охоронці не почали зиркати скоса. Зазвичай його робота закінчувалася тоді ж, коли й комендантська година — ті відвідувачі, які все ж боялися нарватися вночі на проблеми й чекали п’ятої, йшли нарешті додому. Але клуб не зачинявся — неодмінно залишався хтось, готовий ще пити. Згодом підтягувалися прибиральники, а о сьомій приїжджав директор, зверхню пику якого Ян терпіти не міг. Тому до цього часу поквапився забратися.

На вулиці він закутався у шарф, який подарувала йому колишня дівчина, втягнув голову у плечі й повільно почовгав сірим тротуаром. На зупинці пірнув у перший же тролейбус, але не поїхав ним до своєї орендованої конури. Натомість вийшов на три зупинки раніше і, попетлявши вулицями пів години, прийшов до чужого дому.

Була надто рання година для візитів у гості, тому вирішив зачекати. Запалив цигарку і зупинився через дорогу, біля того самого ліхтаря, з яким подружився у свій перший візит до Стефанії. Тоді вона побачила його у вікні. Цікаво, чи побачить тепер?..

Ян не дочекався. Після трьох цигарок і тридцяти автомобілів, які проїхали вулицею в обидва боки, він перейшов дорогу і подзвонив у двері.

Очікував побачити на порозі Стефанію чи Володимира, тому дещо знітився, коли двері відчинила дитина. Ну, як дитина — на вигляд їй було років тринадцять-чотирнадцять.

— Привіт. Ти, мабуть… — Він зам’явся, намагаючись згадати, як звати дочку Стефанії. — Соломія?.. А твоя мама вдома?

— Добрий день. Так, зараз покличу. А ви хто?

— Ян. Просто передай, що Ян прийшов.

Дівчина кивнула, з підозрою блиснула своїми великими синіми, як у мами, очима на нього. Хотіла зачинити двері перед Яновим носом, але не встигла — позаду неї показалася Стефанія.

— Доню, хто тут?.. О. Яне, доброго ранку.   

— Доброго ранку.

— Солю, йди збирайся, за десять хвилин їдемо. — Вона усміхнулася дочці, і та пішла геть, ще раз обдарувавши ранкового гостя серйозним поглядом. — А ти заходь, раз вже прийшов.

— Я лише на кілька слів.

Вони пройшли у вітальню, і там Ян скинув з плеча свій рюкзак. Почав щось в ньому шукати.

— Я приніс твій нотатник, ти не забрала минулого разу.

— Не треба. Нехай залишається поки що в тебе, може, щось ще візьмеш для пісень.

Стефанія склала руки на грудях. Говорила у своїй спокійній манері, дивилася байдуже, так, що його це злило. Була впевнена, що він прийшов зі згодою, навіть не запитала, чи потрібні йому ще її вірші. Бісило страшенно. Змушувало почуватися незрілою дитиною поруч з нею, хлопчаком, якого вона читає без окулярів.

— Ти жорстока. Дуже жорстока жінка. — Він закинув рюкзак назад на плечі. Подивився стомлено.

— У чому моя жорстокість — в тому, що зробила тобі спокусливу пропозицію?

— Угу. Занадто спокусливу, — казав і дивився на її губи. Що з ним, в біса, коїться?

— То, може, моїми вустами до тебе говорила доля? — Вона, сама не відаючи, на який мозоль наступає, заговорила про губи. — Може, тобі суджено випливти зі свого болота, вхопившись за мою руку?.. Доля, знаєш, буває жорстокою.

Ян підійшов ближче. Настільки близько, наскільки дозволяло його нахабство і наскільки підпускав її насторожений погляд. Ледь чув її слова про долю, але добре відчував, наскільки вони правдиві. Жорстока доля привела його до жінки, від якої пахнуло лавандовим чаєм, в очах якої жило холодне зимове море. Жінки, яка діяла на нього якось не так, як мала б діяти ледь знайома пані середнього віку.

— Я прийшов сказати, що згоден. Згоден стати Яном Нуаром.

— Чудово. Поїхали. Я завезу дочку в школу, а тоді з’їздимо в одне місце.

Вона не збиралася нічого пояснювати, і Ян не запитував. Мовчки дочекався, доки Стефанія з дочкою зберуться, мовчки сів з ними в авто.

Школа була зовсім поруч. Висадивши Соломію там, Стефанія повезла його кудись ранковими київськими заторами, посиленими відсутністю світла — метро не працювало, тому на вулиці висунулись навіть ті, хто зазвичай обирав підземку.

— І де це ми? — спитав Ян, коли вона припаркувалась біля скляного фасаду одного з великих офісних центрів.

— Я тобі казала. Мій давній приятель має свою студію звукозапису, він тут орендує цілий поверх. Ти зможеш тут працювати над музикою і записувати пісні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍