Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

— Ти вже домовилась?.. Отже, знала, що я погоджуся.

— У тобі забагато самолюбства і нахабства, щоб відмовитись.

Ян гмикнув. У кому тут з них двох був безмір самолюбства, то це в ній.

Стефанія впевнено вела його до входу. Сказала кілька слів охоронцям на прохідній, вони комусь зателефонували й пропустили їх з Яном. Скляний ліфт віз їх на десятий поверх. Ян навіть не дивився на кнопки, бо все не міг звести погляду з профілю Стефанії, відображеного в одному з дзеркал. Сонний і вимучений після ночі за роботою він не думав нічого, просто дивився, мовби знаходив заспокоєння в її розслаблених рисах.

Вони вийшли в довгий коридор зі сріблястими стінами, обвішаними музичними дипломами, афішами, плакатами артистів.

— Не знав, що всі вони тут записуються, — сказав Ян, розглядаючи обличчя гуртів і виконавців, що дивилися на нього зі стін.

— Уявлення не маю, хто всі ці люди. — Стефанія стенула плечима, лише мазнула лінивим поглядом по афішах.

— Навіщо тоді берешся за те, в чому не знаєшся?

— Ніколи не пізно вчитися новому.

У кінці коридору розчахнулися двері. З них вилетів низький, товстуватий чоловік. Він похапцем надягав куртку, здавався роздратованим, але за одну секунду засяяв, побачивши гостей.

— Стеф! — вигукнув, прямуючи до них. — Ви вже приїхали? Це той талановитий хлопець, про якого ти розказувала?

Яна усміхнула, зігріла думка про те, що вона назвала його талановитим.

— Так, знайомтеся. Це Ян. Яне, це Роман, директор і власник студії.

— Дуже приємно.

— Навзаєм. — Роман потиснув руку “талановитого хлопця”, а тоді похапцем почав ритися по кишенях. Дістав ключі і простягнув Стефанії. — Останні двері праворуч. Як домовлялися, найближчі пів року вони — ваші. Яне, познайомимось ближче потім, бо зараз маю бігти. Стеф, уявляєш, тільки приїхав на роботу — телефонують сусіди, кажуть, я їх залив! Як я їх міг залити, якщо зранку навіть в душ не встиг сходити?! Оце купи, називається, пентхаус в бетонній коробці. Недаремно ти казала, що свій будинок — краще. Коротше, я поїхав. Дай ще розцілую тебе, і поїхав.

Роман схопив Стефанію за плечі, поцілував в обидві щоки й одразу ж понісся геть. Ян повернув голову вслід за чоловіком, який нагадував вихор. Позаздрив йому. Що треба зробити, ким треба стати, щоб так невимушено могти розцілувати в обидві щоки таку жінку?

— Ми навчалися разом в університеті, — заговорила Стефанія, наче прочитала його думки. — За п’ять років він так і не вивчив німецької. Але це йому й не потрібно. Це місце — його святиня, і він тут володар. Ходімо.

Вона знайшла потрібні двері і відчинила їх. Темна куца кімнатка, напхана сучасною апаратурою, привітала затхлим повітрям і пилом.

— Тут давно ніхто не працював? — спитав Ян, чхаючи між словами.

— Роман говорив щось про звукорежисера, який мобілізувався. Напевно, це був його кабінет. Ти вмієш працювати з цією всією апаратурою?

— Рекордер, радіосистема, моніторний контролер, директ бокс… — Ян підступив до робочого столу, обвів поглядом студійне обладнання, повернувся в бік клавіш, що стояли під стіною. — Дещо вмію. Навчуся, якщо знадобиться. Мені доведеться самому записувати і зводити музику?

— Тобі доведеться писати музику, створювати. З технічними нюансами Роман допоможе. Це місце ж годиться для створення музики?

— Жартуєш? — Він усміхнувся і повернувся обличчям до Стефанії. Сказав чесно: — Це місце — рай, мрія будь-якого музиканта. Тут є все, щоб працювати над музикою. Та тут можна жити! — Кивнув на невеликий диван в кутку. — Але це ж не безплатно? Я не маю грошей, щоб заплатити за оренду.

На його чоло найшла тінь. Стефанія похитала головою.

— Не турбуйся. У мене з Романом свої домовленості, він дещо мені винен. Станеш відомим і заробиш трохи грошей, все з тебе вирахуємо.

— Треба буде підписати якийсь контракт?

— Я проконсультуюсь з юристом, як все оформити в правовому полі.

Вона замовкла, і він теж мовчав. Просто стояли, просто дивилися одне на одного. Ян згадав, що досі не подякував, але замість одного простого слова прошепотів цілу тираду:

— Чому в мене таке відчуття, наче ти мене використовуєш? Це ж не через бажання мені допомогти, ти сама казала, що ти не мати Тереза… — Його очі спалахнули здогадом. — Я багато думав про твою пропозицію, читав твій нотатник… Здається, я зрозумів. Ти хочеш показати свої вірші світові через мене, через мої пісні. Сама не наважуєшся ділитися чимось таким інтимним?

Стефанія мовчала, і він продовжив:

— Чи просто хочеш розширити авдиторію, стати ще відомішою? Не всі ж цікавляться віршами. Музику слухає більше людей. У тобі говорить честолюбство, так?

— І що, ти заперечуєш? Не хочеш, щоб тебе використовувала? — Здійняла одну брову, ледь всміхнулась кутиком губ.

— Та ні, на здоров'я. — Ян стенув плечима.

— Тоді ось, візьми.

Вона простягнула ключ від кімнати, але він не квапився брати. Опустив погляд, задивився на її маленькі пальці з акуратним коротким манікюром без лаку. Думав щось своє, і Стефанія не втерпіла, сама потягнулася до його руки, піднесла і вклала в розкриту долоню ключ. Хотіла забрати свою руку, але разом з ключем Ян спіймав її пальці. Спіймав і тримав. Тремтіння, як електричний розряд, пронеслося від його тіла до її тіла. Він підняв на неї погляд, ледь розтулив губи, але нічого не збирався говорити.

— Ти забув, що я казала минулого разу? — Стефанія смикнула руку, але не змогла вирвати пальці з його міцного захвату.

— Ні, я пам'ятаю. — Прошепотів. Похитав головою, й тільки тоді відпустив її руку, залишаючи собі маленький металевий ключ, зігрітий її пальцями. — Просто зі мною щось трапилось. Але я постараюсь тримати себе в руках… Ти ж приходитимеш сюди?

— Звісно. Не сподівайся, що будеш пташкою вільного польоту. Я контролюватиму все.

Вона сховала руку, завела за спину, мовби боялася, що Ян знову зазіхатиме на її пальці. Насправді ж просто ховала від його погляду, не хотіла, щоб бачив, як її пальці тремтять.