Читати книгу - "Таємниці старого маєтку, Rada Lia"

Розділ 7

Марта зайшла до кімнати. Втомлено сперлась на одвірок.

— Ну і день.

Вона зітхнула. Скинула куртку на стілець. На мить застигла. Повернулася й замкнула двері на ключ. 

— Скоріше б уже приїхав юрист, — подумала й вляглася на ліжко. Потягнулася до скриньки. Витягнула черговий конверт. — На чому я минулого разу зупинилась?

 

Олено, моя люба,

Не гнівайся.

Я не мав змоги порвати з Аделією цими днями.

Час щоразу був не той. Слово — не складалось.

Минулого тижня відійшла бабуся…
Матінка моя — у жалобі, у скорботі.
Я не насмілився додати їй ще й цього болю.

Та в мені — нічого не змінилося.

Не думай, що я вагаюся.
Я просто… не хотів ранити. Але я тримаю слово.

Твій,
Дем’ян

— Ой-ой, — закотила очі Марта. — Все з тобою зрозуміло, прадіду. Чоловік він і сто років тому такий самий був. Ану подивимось записки Олени. Що вона йому на те відповість.

 

Дем’янку,

Мені здається, мати твоя вже знає за нас.
Дивиться на мене, як з лютості… очі — кригою.
Аж серце в грудях стискає.
Ой, чую, зживе вона мене зі світу…

Не прийду нині.
Страшно мені.
Кажуть, пані Ганна чигає.

Олена

Вона відкрила ще одну.

 

Дем’янку…

Більше нам не можна видітись.
Мати твоя — як вовчиця, глядить люто…
Та й весілля в тебе буде — не зі мною.

Я лиш проста дівка.
Не пара я тобі.

Забудь мене.
Не підходь.
Наче й не було нічого…

Олена

 

Марта насупилася:

— Шкода Олену. Видно, що Дем’яна вона справді любила і їй прийшлося не солодко.

Щось вдарило у стіну. Від несподіванки Марта підскочила на місті й скрикнула. Серце закалаталося сильніше. Вона заклякла, не розуміючи, що їй робити далі. Та стук більше не повторився. Дівчина продовжувала сидіти на ліжку з підібганими ногами. В кімнаті стало так тихо, що і муху було б чутно, якби вона пролітала. 

Марта вже збиралася встати, як у двері постукали. Вона знову завмерла, боячись навіть дихати.

— Марто, це я, — почувся голос Артема. — Не спиш?

Дівчина вскочила на ноги, підбігла до дверей й відчинила їх. А потім кинулася в обійми чоловікові.

— Хтось знову стукав в стіну, — знервовано сказала, ледь не плачучи. — Я боюсь тут зоставатися сама.

— Якщо хочеш, я можу залишитися з тобою. Я постелю собі окремо на підлозі, — відразу уточнив, побачивши розгублений погляд дівчини. 

Вона кивнула.

— Тоді я за речами. — Артем вийшов. 

Марта знервовано ходила по кімнаті:

— Що я роблю. Як дитина маленька. Та що тут справді може бути. Старий будинок та й по всьому. Може та постать привиділася мені, бо я вдарилася головою.

— Ма-а-арто, — почула вона тихе раптом. Дівчина перелякано озирнулася, але в кімнаті нікого не було. Здавалося, звук лунав з самої стіни. Дівчина зіщулилася. Її ноги напружилися, готові тікати й нести свою хазяйку будь-якої миті якомога далі звідси. 

У двері постукали й зайшов Артем. Він приніс собі кілька ковдр й подушку. Вмостився на підлозі. 

Бліда від страху дівчина вимкнула світло й залізла у ліжко. “Здається я втрачаю розум, — подумала вона. — Або хтось зводить мене з розуму”. Марта довго крутилася у перш ніж змогла нарешті заснути.

 

Зранку, як тільки сонце встало, Артем згорнув свою постіль й поспішив до себе в кімнату. Тож коли Марта прокинулася, чоловіка вже не було. Дівчина потягнулася, сіла у ліжку й поглянула туди де мав бути Артем. Як вона могла його підозрювати? Видно ж що він хороша людина. Провів ніч в таких некомфортних умовах, щоб вона не боялася. Вона враз згадала те тихе “Ма-а-арто” й здригнулася. 

— Думай Марто, — прошепотіла сама до себе. — Аналізуй. Якщо ти не втратила здоровий глузд, то тут або існує реальний привид, що вкрай неправдоподібно, бо тоді б його бачили й чули всі, а не лише одна я, або хтось удає, що він існує. Але навіщо? 

Це було головне питання. Маєток через кілька днів стане її власністю. Інших спадкоємців, крім Артема, немає. А йому було простіше не показувати нікому заповіт, ніж такі сцени розігрувати.

— Думай, Марто, — повторила вона. — Думай.

Дівчина швидко зібралась, одяглась й вийшла з кімнати. Артем сказав, що згоріла бібліотека. Але їй було цікаво, як там зараз все влаштовано. Вона спустилася сходами, в черговий раз відчуваючи паніку й озираючись по сторонах. Звернула направо. Пройшла через кухню. Там крутилися всі троє служниць. Корделія ставила каструлю з водою на плиту. Варвара терла овочі. Вона невдоволено зиркнула на Мартині джинси. Її погляд красномовно говорив, що жінки так одягатися не повинні. У кутку ж стояла й витріщалася на неї Євгенія. Від того погляду дівчині стало ніяково. Вона привіталась з усіма, відвернулася й швидко пішла далі.

 

Напівтемна кімната зустріла її тихим скрипом дерев'яної підлоги. Дівчина тихенько зайшла й зачинила за собою двері. Кімната була за розміром як їхня з мамою двокімнатна квартира. Проте мала усього лиш два вікна, та й ті з металевими решітками. Шафи й полиці з книгами діставали аж до стелі. Марта повільно ступала, крок за кроком проходячи повз них. Вона потягнула за корінець однієї з книг. Пожовклі сторінки, незрозумілі слова. Мабуть, купу грошей коштує. Марта присіла на один з м'яких диванчиків, які стояли посеред кімнати. Прихилилася до бильця спиною. Увімкнула лампу. 

“Затишне місце, — подумала вона. — Сюди б чашечку м’ятного чаю та щось солоденьке, ковдру і можна з книгою хоч і цілісінький день провести”. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍