Читати книгу - "Аліса на суді Осіріса, Вадим Смикодуб"

Раптом в очі вдарило сліпуче світло, змусивши А. рефлекторно заплющити їх і прикрити рукою. Коли вона звикла до освітлення і розплющила очі, то побачила, що Анубіс відчинив приховані двері, майстерно замасковані в стіні Зали, і провів її всередину Зали Двох Істин.

Зала була ідеально круглої форми, без жодного кута чи виступу, і у безкінечній висоті переходила у склепіння куполу. Здавалося, що стіни, підлога та стеля витесані з одного шматка каменю. Всередині було дивно розлите світло, м'яке та рівномірне, хоча джерела його походження неможливо було розгледіти. Воно не відкидало тіней і не створювало відблисків, а просто наповнювало простір, мов сяйво зсередини.

Перше, що привертало увагу того, хто входив у залу, були терези.

Вони не стояли посеред Зали – вони владно височіли, мов центр тяжіння всього світу. Зроблені з матеріалу, що нагадував якийсь старовинний темний бронзовий сплав, але не мав жодної іржі, подряпин чи слідів часу. Метал здавався позбавленим впливу епох. Він не був створений – він завжди існував.

Поруч із терезами стояла висока струнка жінка. Її шкіра мала насичений жовтий колір, майже нереальний, як у персонажів мультфільму, і була гладка, мов полірований бурштин. Її голову щільно охоплювала червона тканинна пов’язка, у яку було вертикально ввіткнуто велике біле перо. Її обличчя було спокійним і зосередженим, без жодного виразу емоцій.

З іншого боку від терезів стояв бог, чия голова нагадувала пташину, з довгим вигнутим дзьобом. Його погляд був зосереджений на розгорнутому папірусі, на якому він, здавалося, був готовий зафіксувати неминучий вирок, кожне слово, кожну деталь.

Позаду, на піднесенні, знаходився трон, вирізаний з темного дерева, на якому сидів владного вигляду чоловік. Його обличчя мало дивний зелений відтінок, схожий на колір кактуса, і виражало сувору велич. На голові він мав незвичний білий головний убір, прикрашений двома високими синіми пір'їнами. За його спиною стояли дві високі жінки, і одну з них А. впізнала – це була Ісіда, хоча її присутність тут здавалася нелогічною, адже вона мала б перебувати на сонячній барці поруч із сплячим Атум-Ра. Проте можливо богині, на відміну від смертних, були здатні одночасно перебувати у двох, а то й більше місцях.

Ще далі на галереях у кілька рівнів півколом сиділа решта з сорока двох суддів. Їхні обличчя були суворими та неупередженими, хоча й різними. Деякі виглядали як старі жерці з глибокими зморшками на обличчях, інші мали голови тварин – лева, крокодила, бабуїна. Один мав замість обличчя дзеркальну поверхню, що відображала спотворені силуети, інший – розпливчасту чорнильну пляму, що немов поглинала світло. Їхні мовчазні погляди були прикуті до А., зважуючи кожну її думку, кожну емоцію.

Але найбільший жах викликала темна постать, що сиділа поруч із богом із пташиною головою біля терезів. Довкола неї ніби клубилася темрява, ховаючи контури її химерного тіла, але А. відчувала її голодне терпіння, її готовність поглинути все, що виявиться негідним. Образ хижої пащі з безліччю гострих, як бритва, зубів на мить закарбувався в її свідомості. А. відчула, як по спині пробіг неприємний холодок.

- Це Амат, Пожирачка душ. – відповів Анубіс на її незадане питання, і жестом велів сісти на лаву підсудних.

Там вже сиділо двоє: молодий чоловік одягнений у вишукане, навіть кричуще багате вбрання, і жінка середнього віку у невиразному сірому одязі. А. сіла поруч, відчуваючи, як її охоплює хвилювання. Жінка теж вочевидь дуже нервувалася, заламувала руки, і шепотіла собі під ніс якісь молитви. Молодик, навпаки, намагався виглядати бравадно впевненим у собі, розправивши плечі та гордовито закинувши голову, хоча його очі постійно крадькома ковзали до якогось сувою, схованого під плащем, наче до шпаргалки, і він нетерпляче притупцьовував ногою, видаючи внутрішнє напруження.

Раптом судді на галереях, мов за командою, синхронно схилилися над своїми табличками, починаючи щось швидко і зосереджено писати, навіть не дивлячись на підсудних.

Пишуть свої імена. – пояснила жінка, нібито звертаючись сама до себе. – Щоб не забути їх до кінця суду.

Першим до терезів викликали чоловіка. Він підвівся з лави з грацією хижака: м’яко, пружно, мов кіт. Ступав повільно, з легкістю, вклоняючись суддям з театральною чемністю та розважливою, майже самовдоволеною посмішкою на обличчі.

– Я прийшов із легким серцем, – мовив молодик, – і з другом, який свідчитиме за мене.

Анубіс підійшов ближче, але чоловік випередив його: спритно дістав із-за пазухи невелику багато оздоблену шкатулку, розкрив – і в долоні бога опинилося щось блискуче та чорне.

Анубіс підняв це високо над головою, щоб усі в залі могли побачити. Це був великий жук-скарабей. А. бачила його дуже ясно, не дивлячись на відстань, так нібито вона дивилася на нього у бінокль.

Бог обережно посадив скарабея на одну чашу терезів. На іншу чашу богиня із жовтою шкірою повільно, з винятковою церемонністю, опустила своє перо. Біле, довге, вишукане, воно не лежало воно вертикально висіло в повітрі, ніби його вага була метафорою, а не певною фізичною величиною. Світло на ньому не затримувалось, а ковзало, як по воді.

Скарабей раптово підстрибнув й тричі ударив себе лапками в груди. Потім він почав випромінювати м'яке блакитне сяйво, яке заповнило чашу терезів. Судді на галереях здивовано заворушилися, перешіптуючись між собою. Їхні суворі обличчя на мить втратили свій незворушний вираз. Один із них, той, що мав замість обличчя дзеркало, яке тепер відбивало блакитне сяйво скарабея, промовив гучним, лунким голосом:

Якщо в серці його скарабея немає тягару, значить і в його теж.