Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

Її підозри підтвердилися. Відхилившись від його грудей, Анабель випрямила спину, нормально всілася поруч, повернувшись до нього, і серйозно промовила:

— Розкажи мені.

Він жалібно похитав головою.

— Не варто.

Якийсь час Анабель мовчала, дивлячись на його обличчя. Ні, щось точно його турбувало.

— Я могла б пропустити це повз вуха…

— Так, будь ласка, — сказав Нейт.

— …якби мені було начхати, але ні. Розповідай, або я попрошу Люсі, щоб вона тебе змусила.

— Примус на мені застосуєш? Ай-яй-яй, як не соромно? І це після того, що ти зробила в оранжереї…

Анабель не купилася на його спробу звести все в жарти. Вона схрестила руки й просто почала чекати, пробурюючи стіну всередині нього впертим поглядом. Через деякий час тиші він збагнув, що не відвертиться.

— Гаразд, але за однієї умови. Після почутого ти не будеш мене жаліти, бо я цього не хочу. Домовилися?

— Так. — Вона кивнула, приготувавшись слухати довгу розповідь.

Нейт зітхнув, притулився спиною до краєчку дивану та виголосив:

— Я терпів домагання протягом шести років.

І замовк.

А вона розгубилася настільки, що не могла скласти думки докупи.

— Тобто… Як?

— Я ж просив не жаліти. — Він склав долоні, дивлячись очима без емоцій кудись на потріскану стелю. — Так склалося. Це довга історія, і я не хочу тебе нею навантажувати. Як порівняти з тим, що тобі довелося пережити, мої проблеми — це квіточки.

— Нейте. — Вона не знала, що й сказати, проте точно не мала сумнівів в одному: — Я маю знати.

Він поглянув на неї. У зазвичай спокійних очах бушувала буря. Однак Анабель більше не боялася втонути. Вона й не кліпнула, без слів наполягаючи на своєму. Зрештою, зітхнувши, Нейт здався.

— Добре, як так хочеш, то слухай. — Він узяв її руку у свої й, перевівши погляд на стіл перед ними, повів: — З самого дитинства я жив в Академії. Роки йшли повз, змінювалися потоки студентів, а я весь час був тут. Ну, крім кількох днів щороку, коли мене забирала мати під час своєї відпустки, хоча це не важливо. Словом, мене виховував дядько. Він же мене вчив, а в школу я їздив хіба що на іспити. — Він повернувся до неї. — Уяви собі порядного, розумного хлопчика, до того ж племінника керівника факультету, що постійно вештається Академією, де є купа самотніх, молодих дівчат. Доріан назвав би це мрією. Але не я. Вже з дванадцяти я почав ловити на собі постійні погляди. Це були так — привітні усмішки, невинні фрази. Однак від їхньої кількості мені ставало незручно. З часом до мене почали підходити надворі чи підсідати в їдальні, коли дядько був зайнятий роботою. Я відмовлявся, і спершу це працювало, але я продовжував рости. Якщо приставати до дванадцятирічного хлопчика могли ще соромитися, то після чотирнадцяти постійні залицяння стали нестерпними. До поглядів, розпитувань та вульгарних коментарів додалися типу випадкові дотики та записки, що закидали мені в кімнату під дверима.

Анабель продовжувала його уважно слухати, уявляючи це жахіття. Причому вона гадки не мала, як би реагувала на його місці. З усього цього їй були знайомі лише погляди та вигуки, бо, працюючи артисткою, їх неможливо уникнути, але решта… Чіпляння в їдальні задовбали її за один день, а Нейт терпів їх тижнями. Якого дідька його ніхто не захистив? Він же був ще дитиною.

— Так, щоб уникати контакту зі студентками, я почав все частіше замикатися в гвардійській коморі чи «норі». — Він вказав рукою на книжкову шафу, усміхнувшись: — Я перечитав майже половину того, що там стоїть. Коли читання набридало, іншим способом скоротити час став спорт. Я займався на складі годинами, їв, а потім ішов читати в «нору» і так днями по колу. Часом навіть не помічав, коли наступала ніч, і Джон гнав мене з підвалу в гуртожиток чи не капцями. Колись йому остогидло дивитися, як я ізолююся, і він почав на три дні кожного тижня забирати в мене ключі. І що, ти думаєш, я робив? Звісно, тусувався з гвардійцями. Нахапався лайки, підвищив рівень тренувань, почав пити, змінив весь одяг на чорний. Я майже не виділявся з їхньої маси, і це рятувало, проте ховатися серед них вдавалося далеко не завжди. — На мить він замовк і, опустивши очі на її руку, ледь помітно здійняв брови, перш ніж продовжити: — Коли мені виповнилося шістнадцять, це був найгірший рік мого життя. Після чергового навчального бою, де я отримав по пиці кілька разів, Джон пригрозив рекрутам, що якщо вони й надалі підпускатимуть мене на тренування, то покарання нестиме вся група. І вони припинили. Просто припинили. А я від безвиході повернувся до книжок і гантелей на складі. Це, щоб ти знала, була зима.

Їй не хотілося вірити, що Джон нічого не помічав. Хоча вона могла зрозуміти його остереження щодо гвардійців, але хіба він не бачив, що Нейт ніде більше не почувався нормально? Треба було шукати джерело проблеми, а так він наче відправив племінника в бій проти сотні лучників і забрав щит.

— Коли я відділився від гвардійців, — важче вів Нейт, — увага дівчат знову зросла. Кількість листів збільшилася, їхній вміст все частіше виходив за межі не те що пристойності, а навіть адекватності, і я припинив їх читати. На мене дивилися в коридорах, надворі, у бібліотеці та їдальні, про інше я взагалі мовчу. Одного разу якась землерийка переслідувала мене весь день, і після цього в «норі» здавалося не так вже й холодно. Однак це ще не найгірше. — Він засміявся. Гіршого сміху Анабель раніше не чула, проте він швидко стих, обірвавшись, коли він глибоко вдихнув. — Десь на початку квітня, коли я ввечері повертався з душу, одна чарівниця намагалася примусом змусити мене переспати з нею. — Анабель скривилася, почувши таке. Від згадки відчуття примусу на собі її враз промурашило. — Я її вперше бачив, а вона поводилася так, ніби ми давні знайомі, і, взагалі, моє тіло належало їй. На щастя, нас вчасно помітили гвардійці й відігнали її. Коли я розповів про це Джону, він купив мені амулет. Якби ж він міг ще стерти той спогад, — сказав Нейт, похитуючи головою, а після цього віддав руку Анабель і підняв погляд на неї. — Відтоді я закрився та відновив дружбу з гвардійцями. Щоб відігнати чарівниць, я почав їм грубіянити, навіть якщо вони не звертали на мене увагу, а просто мали щастя опинитися в мене на шляху. І, знаєш, це спрацювало. Мені дали спокій, але водночас я ніби затоптав частинку справжнього себе, замінивши її на дешеву підробку.