Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

Коли він закінчив розповідь Анабель під впливом суміші емоцій ще довго не могла зібратися з думками. Виявляється, труднощі в дитинстві траплялися тут не лише в неї. За мить вона просто всілася на диван, як раніше, та промовила:

— У цирку було не так і погано.

Нейт стиха засміявся. Цей сміх подобався їй значно більше, хоча вона й не мала наміру жартувати.

— Я серйозно. Погана їжа й купа роботи не зрівняється з тим, що ти щойно розповів.

— Ой, не правда, моя принцесо. — Він, усміхаючись і далі, закинув руку їй на плече та пригорнув ближче до себе. — Я бачив ті циркові вагони, тобі мене не обманути.

Анабель, досі шокована, втупилася очима в підлогу, але його обійми трохи збадьорили її.

— То ти саме так дійшов до того, що опинився на гвардії?

— Так. — Нейт кивнув, водночас погладжуючи її плече. — Джон цього страшенно не хотів, але зрештою дозволив. — Після недовгого мовчання, на його обличчі розквітла вже нова усмішка. — Цікаво, що в день подачі документів він мені сказав: «Вперед, бовдуре. Ще знайдеться одна чарівниця, яка вставить тобі мізки на місце». — Він притулив її ще ближче, гордовито кажучи: — Знайшлася.

Вона змогла розслабитися достатньо, щоб також усміхнутися.

— Це було не так і складно. Всього лиш облити тебе водою з каналу, — її пальці почали згинатися, коли вона рахувала далі: — напасти на гвардійця, добряче покрити лайкою, показати хороший правий хук з вогняними спецефектами…

Анабель ще мала, що пригадати, однак з коридору раптом долинув шурхіт. Потім додалися уривки знайомих голосів, і вони зрозуміли — п’ять обіцяних Марією хвилин уже давно минули.

— Це жах, шановні! — випалив злий Генрі, влетівши до штабу, мов господар у хату. — Як та свинюка взагалі посміла приїжджати до Академії без попередження? Це зовсім не дипломатично.

— Він король, — нагадала Джейн, більш стримано зайшовши всередину, й одразу ж запримітила оком книжкову шафу.

— Товстун він старий, а не правитель, — долинув голос Марії. — Ще трохи, і його серце скаже «до побачення» разом із печінкою.

За мить Марія сама почала з цікавістю розглядати штаб. За нею зайшла й Люсі, однак її ці похмурі стіни нічим не вразили.

Анабель тим часом продовжувала мовчки сидіти на нагрітому дивані, притулившись до Нейта та поклавши голову йому на плече. Слухати балачки друзів було доволі цікаво, але, побачивши її, вони раптом замовкли.

— Пробачте, що так довго, — почала Марія. — Знайти Люсі було не так легко, як я думала.

Анабель перевела очі на неї, можливо, з підозрою.

— А куди ти зникла з двору?

— Нікуди, — відповіла Люсі. — Я заховалася під ілюзією.

Її тон звучав цілком звичайно, і вона їй вірила.

— Анабель, це єдине, що тебе зараз хвилює? — втрутився Генрі, не заспокоюючись. — Що робити будемо?

— Нічого. — Його неспокій її дивував. Чого казитися? Вільгельм вже поїхав. — А що ми можемо? І навіщо?

Генрі поглянув на неї, як на дурепу.

— Щоб король не вважав, що ти його власність. — Він провів очима по всіх людях у прохолодній кімнатці. — Поки ми в «норі», треба вигадати, як обмежити його можливості стосовно тебе. Є ідеї?

— Вбити його, — випалила Марія, діловито схрестивши руки. — І провернути, як нещасний випадок.

— Умгу, як з квіткою Дараган, — жартома підтримала Джейн, досі розглядаючи книги. — І закопаємо в лісі.

Нейт здивовано звів брови.

— З квіткою Дараган?

Анабель глибоко вдихнула, замість пояснень. Однак їх і не довелося озвучувати, бо в розмову приєдналася Люсі:

— Якщо не висовуватися, Деміан обіцяв її не чіпати. Може, справді так зробимо? Все одно скоро в Файрагоні має відбутися щось значуще. Ми могли б просто почекати.

— Я йому не вірю, — заперечила Марія. — Морда в нього хитра. Сказав не висовуватися, значить треба зробити навпаки.

— Точно. — Генрі клацнув пальцями. — Можна поширити звістку про знахідку загубленої принцеси в газетах всього королівства. Якщо про Анабель знатимуть маси, король точно не зможе їй нічого вдіяти.

— І так ми водночас послабимо владу Вільгельма, нагадавши мешканцям, хто їхній справжній король, — додала Джейн. — Звучить розумно.

— Або бездумно, — сказала Люсі з недовірою. — Ви недооцінюєте суперника. Король хоч і жалюгідний, але з Деміаном краще не зв’язуватися.

Анабель тим часом зі щирим подивом і водночас інтересом слухала, як вони без неї обговорювали, що їй робити. Це було трохи сумно, насправді. Вони спілкувалися у своєму тісному квадратику, наче вона не на дивані поруч сиділа, а десь на підвіконні четвертого поверху гуртожитку.

— Та не бійся ти того Деміана, — промовив Генрі. — Він ніщо, порівнюючи з елементалом. Анабель може з ним розібратися, хоча я не думаю, що до цього дійде.

— Повір, не може, — напрочуд різко заперечила Люсі. — Ніхто не здатен протистояти ілюзіям. Амулети рятують, та не всі. Але гаразд, припустімо, що до цього не дійде. То як ви збираєтеся залучити велику пресу? Поїдемо з Академії до видавництв зі словами «Повірте нам, це принцеса».