Читати книгу - "Вибрані романи"

— Я не жалію, що можу померти, — казав він мені впродовж своїх останніх днів, — бо зі мною помре шматочок душі дона Мануеля. Але решта його житиме з тобою. Доки одного дня, вже будучи мертвими, ми помремо цілком.

Коли він уже згасав, прийшли, як це було заведено в нашому селі, люди, щоби побачити його смерть, і довірили його душу дону Мануелю, святому Мануелю, мученику. Мій брат не сказав їм нічого, він уже не мав їм що сказати; він залишив їм усе сказане, все, що залишив сказаним. То була ще одна скоба, що з’єднувала два Вальверде де Люсерна: одне — на дні озера, друге — видиме на його поверхні; то був ще один наш живий мрець, ще один, свого роду, наш святий.

Я залишилася більш ніж спустошена, але у своєму селі та зі своїми людьми. І тепер, утративши дона Мануеля — батька мого духу, і Ласаро — мого, хоча й тілесного, та все ж більше духовного брата, тепер я збагнула, що зістарілася та ще й як зістарілася. Та чи я втратила їх? Чи я зістарілася? Чи я наблизилася до своєї смерті?

Потрібно жити! І він навчив мене жити, він навчив нас жити, відчувати життя, відчувати значення життя, занурюватися в душу гори, в душу озера, в душу сільського люду і втрачати себе в них, аби залишитися в них. Своїм життям він навчив мене втрачати себе в житті людей мого села, і я не відчувала більше плину часу, днів і років, як не відчувала плину води в озері. Мені здавалося, що моє життя завжди було однаковим. Я не відчувала старіння. Я вже не жила в собі, а у своїх людях, а мої люди жили в мені. Мені хотілося сказати все те, що вони, мої люди, говорили, не бажаючи цього. Я виходила на вулицю, на дорогу, і поза-як знала всіх, то й жила в них і забувала про себе, в той час як у Мадриді, де одного разу мені довелося побувати із братом, не знаючи нікого, я почувалася жахливо самотньою й вимученою всіма тими незнайомцями.

Тепер, написавши ці спогади, цю інтимну сповідь мого досвіду чужої святості, я вірю, що дон Мануель Добрий, мій святий Мануель, і мій брат Ласаро померли — і це найбільше нас цікавить, — вважаючи, що вони не вірять, але не вірячи, вони вірили, вірили в активну й самовіддану безутішність.

Я багато разів запитувала себе, чому дон Мануель не спробував навернути мого брата обманом, збрехавши, вдаючи вірного, не вірячи? І зрозуміла — він усвідомив, що не зможе його обманути, що в цьому випадку він не зможе скористатися обманом, а лише правдою, своєю правдою, наверне його; він розумів, що не доб’ється нічого, намагаючись грати ту саму комедію — радше, трагедію, — яку грав для спасіння народу. Насправді, саме так він завоював його і залучив до свого благочестивого шахрайства; він завоював його правдою смерті як життєвим аргументом. Саме так він завоював і мене, і я ніколи й нікому не дозволила побачити моєї божественної, священної гри. Я вірила і вірю, що Бог, наш Господь, невідомими мені, святими й пильними задумами, змусить повірити тих, що не вірили. І, мабуть, на кінці шляху з їхній очей спала облуда. Я вірю!

Написавши тепер ці рядки, тут, у моїй старій материнській хаті, у моїх понад п’ятдесят років, коли разом із головою почала сивіти моя пам’ять, розпочався снігопад; сніг падав на озеро, на гору, на мої спогади про батька, який прийшов невідомо звідки, про матір, про брата Ласаро, про моє село, про мого святого Мануеля і також про мою згадку про бідного Бласіліо, мого святого Бласіліо, нехай він оберігає мене з небес.

І цей сніг згладив кути і вибілив тіні, та відсвітлював навіть уночі. І я не знаю, що є правдою, а що брехнею, що я бачу, а що сню — або, краще сказати, що мені сниться, а що я лише бачу — що я знаю, а в що вірю.

Не знаю, чи я переливаю на цей, білий, як сніг, папір, мою свідомість, що залишається на ньому, а чи залишаюся без неї. Для чого вона тепер потрібна?..

Чи я щось знаю? Чи я вірю в щось? Чи я насправді перебуваю тут, переповідаючи минуле, що минуло саме так, як я розповідаю? Чи могли відбутися подібні речі? Чи все це може бути більше, ніж сон, що приснився всередині іншого сну? Чи, може, я, Анхела Карбальїно, тепер п’ятдесятирічна, залишилася єдиною особою, яка в цьому селі піддалася нападу думок, що виявилися дивними для інших? А ті інші, які довкола мене, вірять? Що означає оте вірити? Принаймні, вони живуть. А тепер ще й вірять у святого Мануеля Доброго, мученика, який, не сподіваючись безсмертя, підтримав їхнє очікування-вічності.

Здається, ясновельможний пан єпископ, який працював над беатифікацією нашого святого з Вальверде де Люсерна, задумав описати його життя, написати такий собі підручник про досконалого пароха, і для цього збирає різну інформацію. Він наполегливо попросив мене, під час спеціальної зустрічі, подати всі відомі мені дані, та я завжди мовчатиму про трагічну таємницю дона Мануеля й мого брата. Дивно, що він навіть не запідозрив цього і повірив, що для ознайомлення йому потрапить усе викладене в цих спогадах. Я боюся їх, отих земних володарів, тимчасових повелителів, хоча вони й представляють Церкву.

Та все це залишиться тут, і нехай буде, що буде.

Як до моїх рук потрапив цей документ, ці спогади Анхели Карбальїно? Тут, читачу, є дещо, дещо, що я повинен зберегти в таємниці. Я передав тобі його таким, яким отримав, внісши лише невеличкі редакційні правки. Він видається дуже подібним до інших текстів, що я написав? Це нічого не свідчить проти його об’єктивності чи оригінальності. Хоча, не знаю, чи це не я створив його поза моїм теперішнім, реальним існуванням, поза моєю безсмертною душею? Хіба я не знаю, що отой Ауґусто Перес, головний герой мого роману «Туман», не мав рації, намагаючись стати реальнішим, об’єктивнішим, ніж я, коли вірив, що вигадав його? Щодо реальності святого Мануеля Доброго, мученика, якого відкрила мені його учениця й духовна донька Анхела Карбальїно, щодо його реальності я не маю жодних підстав сумніватися. Я вірю в неї більше, ніж вірив сам святий; вірю більше, ніж у власну реальність.

А тепер, перед тим, як закінчити цей