Читати книгу - "Вибрані романи"

епілог, хочу пригадати тобі, читачу, дев’ятий вірш із забутого Послання святого апостола Юди — як впливає ім’я! — в якому розповідається, як мій небесний охоронець, святий Архангел Михаїл (Михаїл означає «Наче Бог?», а архангел — «головний посланець») сперечався з дияволом (диявол означає «обвинувач, прокурор») і говорив за Мойсеєве тіло та не наважився винести суду зневажливого, а сказав дияволові: «Хай Господь докорить тобі». Тому той, хто хоче зрозуміти, нехай розуміє.

Оскільки Анхела Карбальїно, навіть на знаючи цього, перемішала в цьому оповіданні й власні думки, я також хочу розтлумачити її слова про те, що дон Мануель і його учень Ласаро не могли визнати перед селом свого стану віри, бо люди не зрозуміли б їх. Вони б і не повірили їм — додам я. Вони вірили їхній праці, а не словам, тому що слова не служать для підтримки діл, діла є самодостатніми. Для будь-якого села, як Вальверде де Люсерна, немає іншого визнання, ніж поведінка. І люди не знають, що означає віра, та й не настільки вона для них важлива.

Я свідомий того, що, зі всього переказаного в цьому оповіданні, або, якщо хочете, романі (роман — це більш інтимна історія, більш правдива, тому я не можу пояснити собі, чому дехто обурюється визначенню Євангелія як роману, що, насправді, підносить його до рівня будь-якого літопису), я переконаний, що, зі всього розказаного в цьому оповіданні, не сталося нічого; але я сподіваюся, що так сталося тому, що в ньому все залишилося, як залишаються озера і гори, і прості, святі душі, що перебувають поза вірою та безнадією; що в них, в озерах і горах, поза історією, в божественному романі, вони знайшли прихисток.

Саламанка, листопад 1930 року

Роман як засіб екзистенційного експериментування: післямова

Міґель де Унамуно-і-Хуґо (1864-1936) сьогодні, як і багато десятиліть тому, залишається «незручним письменником». Одні критики висувають проти нього звинувачення в тому, що він, будучи баском за народженням і вихованням, пристав на захист «кастеляноцентристської моделі» іспанської культури та обстоював їх протягом усього свого тривалого життя. Сучасний каталонський інтелектуал Ж. Р. Ресіна називає Унамуно зрадником пам’яті свого баскського дитинства і «верховним інквізитором» іспанської ідентичності: «Неоімперіалізм Фаланґи, яка плекала надію відновити абсолютну кастільську гегемонію і мріяла про іспанський експансіонізм, знайшов натхнення в ексцентричному імперіалізмі Унамуно», що нагадує завойовника, «готового поблажливо поставитись до переможених». Натомість інші літературознавці (М. Л. Бретс, І. Савала, А. Бланко) вказують, що Унамуно був надзвичайно суперечливою постаттю як людина, як філософ і як письменник, і розуміти його творчість так вузько-ідеологічно заангажованою було б штучним спрощенням його складного інтелектуально-художнього світу.

Суперечливість і відкритість філософування й літературної свідомості письменника чи, як висловлюється В. Ґарсіа де ла Конча, Унамунівського «життя-твору» (la vida-obra), визначаються непростими історичними обставинами, в які вписана його особиста доля. Народився Унамуно 29 вересня 1864 року в місті Більбао. Наприкінці XIX — протягом першої третини XX ст. Іспанія шукала і не могла знайти себе. Друга карлістська війна і, зокрема, облога Більбао (лютий-травень 1874 року), під час якої рідне місто Унамуно обстрілювали з гармат, війна із США (1896-1898), що спричинила втрату Іспанією своїх останніх колоній (ця подія в іспанській історіографії визначається не інакше, як катастрофа, desastre), диктатура Прімо де Рівери (1923-1930), Друга республіка з усіма її драматичними і неоднозначними перетвореннями, і нарешті Громадянська війна — ось трагічні події, які становлять суспільне тло біографії письменника.

Особиста доля Унамуно також була не менш складною. Його батько, який намагався заробити на життя, емігрувавши до Мексики, помер, коли хлопчикові виповнилося шість років. Ця сумна подія назавжди залишила у майбутнього інтелектуала «комплекс сирітства», який він намагався подолати творчістю. Від батька в Унамуно також залишилась перша пам’ять про широкий культурний світ, адже, крім невеликих грошей, родина успадкувала спогади про його подорож до Нового світу і чимало книг. Образ матері асоціювався в Унамуно з баскською культурою, яка, з одного боку, надавала притулок од самотності, а з другого, замикала його в обмеженому провінційному просторі. Звідти беруть початок онтологічні проблеми Унамуно. Новітні інтелектуальні впливи, які приніс модернізм, особливості темпераменту письменника, а також певні трагічні обставини його особистого життя дедалі більше поглиблюють розколи у свідомості й психіці Унамуно. Під час навчання на факультеті філософії і літератури Мадридського університету Унамуно захоплюється різними формами раціоналістичної філософії, зокрема, геґельянством, позитивізмом, марксизмом, внаслідок чого втрачає віру в Бога. 1884 року він захищає дисертацію «Критика питання походження та історії баскської мови» і розпочинає свою академічну кар’єру. В 1891 році він одружується з Кончею Лісарраґа і отримує кафедру грецької мови в Університеті Саламанки, у старовинному кастільському місті, з яким буде пов’язана решта його життя. 1895 року він друкує збірку есе «З приводу національної справжності» («En torno al casticismo»), де обґрунтовує ідею «інтраісторії»: Унамуно закликає відкинути поверхневий раціоналізм науки й офіційну історіографію та пірнути під поверхню мовчазного життя, шукати всередині, в глибинах повсякденної реальності вічне, постійне — метаісторичну (антиісторичну) або «інтраісторичну» Іспанію, явлену в символах, образах, снах, метафорах. «Історичне теперішнє можливе тільки через існування традиції теперішнього, оскільки традиція є субстанцією історії. Традиція може бути уявлена як жива сутність історії, як осад, як вияв інтраісторичного, як несвідоме в історії», — пише Унамуно.

1897 року побачив світ перший роман письменника «Мир у війні» («Paz en la guerra»), заснований на подіях Другої карлістської війни. В ньому Унамуно на практиці застосовує ідею інтраісторії. Внутрішня суперечливість мислення Унамуно зафіксована вже в самій назві роману, яка своєю формою нагадує оксюморон. Тезою тут постає поняття «мир», яке трактується надзвичайно широко: не тільки як стан без війни, а й короткі періоди стабільності у вічних світових змінах і моменти, коли персонажі приходять до злагоди з собою. Антитезою «миру» є поняття «війна», яке має кілька значень: це і Друга карлістська війна, що становить історичне тло оповіді, і динаміка глобальних природних і соціальних змін, і внутрішня екзистенційна тривога індивідів. Як випливає з роману, Унамуно не досягає жодного синтезу опозиції «війни» і «миру»: мир виявляється квінтесенцією війни, а війна народжується миром. Члени опозиції проникають одне в одного, але формують відкриту проблемність.

Протягом певного часу Унамуно перебував під впливом соціалістичних ідей і захоплювався сцієнтизмом, проте 1897 року в його духовній біографії відбувається екзистенційний стрибок: він переживає гостру кризу свідомості, безпосереднім поштовхом до якої стає хвороба його третього