Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

О, прошу вас, не відмовляйте мені...» — і Укіфуне заплакала.

«Але чому? — дивувався Содзу. — Чому така красуня перейнялася відразою до світу? Зрештою, напевне, у неї є причини... Здається, так говорив тоді злий дух... Дивно, що вона взагалі вижила. А якщо вже один раз напав на неї злий дух, то вона ніколи вже не буде у повній безпеці».

«Вас можна тільки похвалити за бажання встати на дорогу служіння Будді, і я, монах, не можу вам відмовити, — сказав він. — Прийняття обітниці забирає небагато часу, але мене терміново викликали до Першої принцеси, і сьогодні вночі я маю бути в Імператорському палаці, щоб уранці розпочати молитви та обряди. Через сім днів я повернуся і тоді виконаю ваше прохання...»

«Так, але тоді може повернутися ваша сестра і стати цьому на перешкоді...» — засмутилася Укіфуне і заплакала: «Але я так страждаю! Боюся, що скоро мені не допоможе і постриг. Я так сподівалася, що сьогодні — найкраща нагода стати монахинею!»

І монахові-відлюднику стало її шкода. «Здається, вже зо­всім пізно, — сказав він. — Раніше я міг легко спускатися з гір, але тепер мені, старому й немічному, з кожним роком стає все важче це робити. Мабуть, мені варто трохи відпочити, перш ніж їхати до палацу. І якщо ви так квапитеся, то я таки прийму вашу обітницю сьогодні».

Зрадівши, Укіфуне, дістала ножиці і, поклавши їх на кришку шкатулки для гребінців, підсунула під завісу. Содзу покликав монахів, — тих двох, які також колись супроводжували його в Удзі, — і наказав: «Підстрижіть пані».

Один з них, який першим помітив Укіфуне під деревом у колишній імператорській садибі, не здивувався, що ця жінка хоче відгородитися від світу, але, побачивши крізь щілину хвилясте пасмо волосся, завмер з ножицями в руках.

А тим часом Сьосьо у своїй кімнаті розмовляла зі своїм братом-монахом, який приїхав разом з Содзу. У Саемон також знайшовся серед прибулих знайомий, з яким їй хотілося побалакати і прийняти як рідкісного й дорогого гостя. І тільки Комокі залишалася сама. Звичайно, вона відразу ж поспішила до Сьосьо і повідомила їй про те, що відбувається, а коли та, охоплена жахом, вбігла у покої, Содзу вже накидав на Укіфуне свій власний наплічник, як того вимагав звичай.

«Тепер вам треба вклонитися у той бік, де зараз перебувають ваші батьки», — сказав він, але Укіфуне, не знаючи, де це, заридала у відповідь.

«Що ви робите?! — закричала Сьосьо. — Хіба можна вчиняти щось настільки нерозсудливе? Що скаже ваша сестра, коли повернеться з Хацусе?»

Але Содзу заборонив їй наближатися. Бо навіщо тепер бентежити словами людину, що прийняла постриг?

«Коли блукаємо ми у трьох світах...{337}» — слухала Укіфуне, і з незбагненною тугою згадувала, що вона вже власне давно розірвала зв’язок з рідними.

Монах, який не міг собі дати ради з густим волоссям, нарешті сказав: «Нехай монахині потім підправлять». А волосся над чолом вистриг сам Содзу.

«Вам не треба бідкатися, побачивши, як змінилося ваше обличчя», — напучував він, даючи Укіфуне останні поради.

Нарешті Укіфуне могла полегшено зітхнути, адже, незважаючи на протидію оточення, вона все-таки здійснила своє бажання, а значить, не даремно залишилася у цьому світі.

Коли Содзу з монахами поїхав, у домі стало тихо. Прислухаючись до завивання нічного вітру, монахині зітхали: «А ми ж так надіялися, що ви ще трохи поживете з нами у цій убогій оселі, а потім знайдете собі блискучу пару. Як жаль, що ви розпорядилися собою інакше... Але ж у вас усе життя попереду. Як ви будете жити? Адже навіть старі жінки засмучуються, коли, приймаючи постриг, поривають зі світом».

Але Укіфуне не відповідала. На серці у неї панували спокій і радість, бо вона знала, що тепер ніхто не змусить її жити так, як звичайно живуть інші жінки на цьому світі.

Однак наступного ранку вона не показувалася нікому на очі, бо почувалася винною у тому, що всупереч їхній волі здійснила свій задум. Її волосся, ледве досягаючи плечей, було підстрижене вельми нерівно, і вона думала, зітхаючи: «О, якби ж то хто-небудь підрівняв його без набридливих слів...» Будь-яка дрібниця сильно дратувала її, і вона весь день просиділа без світла з опущеними завісами. Зроду боязка і сором’язлива, Укіфуне ще глибше замкнулася в собі, тим паче що і не мала кому відкрити душу. Поруч з нею не було жодної близької або хоча б здатної зрозуміти її людини. Тільки паперу звіряла вона думки і почуття, що зароджувалися у глибині її душі. Часто, коли придушена у грудях туга просилася назовні, вона брала до руки пензлик і писала, немов вправляючись у каліграфії.

«Я вже один раз

Пішла зі світу,

Зневаживши себе і близьких,

Але не знала, що доведеться

З ним розлучатись знову...

Тепер уже назавжди...» — написала вона одного разу, і аж самій стало сумно.

«Щоб своїм стражданням

Покласти край,

Я пішла зі світу,

Але не знала, що знову

Відвертатимусь від нього».

Одного разу, коли вона сиділа ось так і, піддавшись настрою, складала сумні пісні, прийшов лист від Цюдзьо. Очевидно, хтось із монахинь, обурених несподіваним вчинком Укіфуне, сповістив його про те, що сталося. Звісно, для нього це був важкий удар!

«Ось у чому справжня причина її холодного ставлення до мене! — подумав він. — Тому-то вона так уперто відмовлялася відповідати мені. Ясна річ, такий її намір давно вже визрів в її серці. І все ж важко повірити... Адже ще зовсім недавно я просив її служницю дозволити мені хоч одним оком поглянути на волосся, яке своєю красою так полонило мене того вечора, і вона обіцяла...»

Приголомшений новиною, він усе-таки вирішив ще раз написати: «На жаль, навіть не знаю, що Вам і сказати...

Рибальський човен

Серед хвиль зникає,

Прямуючи до інших берегів,

І я, щоб не відстати,

За Вами поспішаю».

Зазвичай Укіфуне не читала листів Цюдзьо, але цього разу зробила навпаки. Може, тому, що тоді їй було особ­ливо сумно, або тому, що її зворушило його смирення, вона, взявши перший-ліпший клаптик паперу, недбало накидала:

«Хоч моє серце

Хиткого світу берег

Давно покинуло,

Але не знаю, куди хвилі занесуть

Вутлий рибальський човен».

Хоча ця пісня не призначалася нікому особисто, оскільки Укіфуне, як звичайно, просто вправлялася у каліграфії, але Сьосьо відразу послала її Цюдзьо. «Ви її хоча б переписали, — дорікнула Укіфуне, але Сьосьо заперечила: «Я побоялася зіпсувати». Ясна річ, така несподівана відповідь тільки ще більше засмутила Цюдзьо.

А коли монахиня повернулася з прощі додому, то була у нестямі від горя. «Хоча, як монахиня, я мала б радити вам так зробити, але ж перед вами ще довге життя, яке вам доведеться прожити, — дорікала вона. — Хто знає, чи довго я затримаюся у цьому світі, може, вже сьогодні або завтра... Як ви думаєте, чому я вирушила до Хацусе? Понад усе на світі мені не дає спокою думка про ваше майбутнє, і я просила Будду дарувати вам щасливу долю...»

Побачивши, як страждає монахиня, Укіфуне мимоволі уявила собі матір,