Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

яка навіть не могла оплакати тлінних останків улюбленої дочки, і вкрай засмутилася. Як завжди, вона сиділа мовчки, уникаючи погляду монахині, яка все плакала і плакала, не відриваючи очей від її чарівного юного обличчя.

«О, яка ви ненадійна!» — повторювала вона, готуючи одяг для монахині-неофітки, а оскільки на сіро-зелених барвах вона добре розумілася, то пошила його досить швидко. Допомагаючи Укіфуне вбратися у темний одяг і такий же наплічник, монахині жалібно голосили: «Ви були для нас радістю, променем світла, що несподівано проник у гірську оселю... О, як жаль!» І водночас вони лаяли на всі заставки Содзу за поспішний вчинок.

А тим часом втручання Содзу, як і передбачали його учні, справило благотворний вплив на стан здоров’я Першої принцеси. Вона стала швидко поправлятися, і люди славили незвичайну мудрість поважного монаха. Щоб запобігти поверненню хвороби, було вирішено ще певний час не припиняти молитов, а тому Содзу мусив затриматися в Імператорському палаці. Одного тихого дощового вечора його закликала до себе Імператриця і попросила провести ніч у головах принцеси. У покоях майже нікого не було: жінки, які поспіль кілька ночей не відходили від хворої, розійшлися, зрадівши, що нарешті відпочинуть. Скориставшись цим, Імператриця залишилася на ніч у спочивальні дочки.

«Я завжди покладалася на вас, вірячи, що наше майбутнє у надійних руках, — сказала вона монахові. — І цей випадок лише зміцнив нашу віру».

«Будда не раз давав мені зрозуміти, що я недовго проживу, — відповів Содзу. — Особливо загрозливими будуть для мене найближчі два роки. Тому-то я і вирішив замкнутися у гірському монастирі й цілком віддатися служінню Будді. Тільки ваше настійливе прохання змусило мене спуститися з гір».

Імператриця розповіла йому про те, як нагло вселився в принцесу злий дух і як жахав усіх, коли, раптом з’являючись, називав себе різними іменами.

«А от послухайте, яка дивна, справді неймовірна історія трапилася нещодавно зі мною, — сказав Содзу, вислухавши її. — Третього місяця моя стара мати вирушила в Хацусе, щоб справити там подячний молебень. На зворотному шляху вона заночувала у колишній імператорській садибі Удзі-но ін. Як я і підозрював, такий просторий будинок, у якому давно ніхто не жив, став притулком для всякої нечисті, а тому поміщати у ньому хвору було вкрай необачно...». І він розповів Імператриці, як знайшов невідому жінку.

«О, справді дивна історія!» — відгукнулася Імператриця і від хвилювання розбудила служниць, що вже спали. Звичайно, ніхто з них нічого не чув, хіба що Косайсьо, потаємна коханка Каору. Содзу помітив переляк Імператриці й, проклинаючи себе за необачність, більше не вдавався у подробиці.

«А ось що я ще вам скажу, — провадив далі Содзу. — Спускаючись з гір цього разу, я зайшов в Оно, щоб навідатися до матері та сестри. І що ж ви думаєте? Та жінка, ридаючи, стала просити мене прийняти у неї обітницю, бо вона, мовляв, давно вже вирішила відректися від світу. Вона так благала мене, що я просто не зміг відмовити їй. А моя сестра, також монахиня, колишня дружина покійного Емон-но камі, дуже полюбила цю особу, вважаючи, що вона їй послана взамін її улюбленої покійної дочки, тому дуже розсердилася на мене за те, що я допоміг тій особі стати монахинею. Мені й самому шкода, що така чарівна жінка стала нею. Цікаво, ким вона була раніше?»

Коли ж балакучий Содзу замовк, Косайсьо запитала: «Як така красуня могла опинитися у такому дикому місці? Хоч тепер ви дізналися, хто вона?»

«Ні, я так нічого і не дізнався, — відповів Содзу, — Хоча, може, вона щось розповіла моїй сестрі. Але якби вона була із знатного роду, то її зникнення не залишилося б непоміченим... Втім, дочки провінційних чиновників також бувають вродливими. От і будда народився серед Морських драконів{338}... Але якщо вона належить до низького стану, то, значить, її минуле народження не обтяжене тяжкими злочинами...»

І тоді Імператриця згадала, що зовсім недавно хтось розповідав їй про жінку, яка безвісти зникла у тій місцевості. Косайсьо також чула про сестру дружини принца Ніоу, що покинула світ за вельми загадкових обставин. «Чи це часом не вона?» — подумала Косайсьо, але не знала, як це можна було б перевірити.

Содзу, зі свого боку, розповідав, що несподівано знайдена жінка понад усе на світі боїться, що люди дізнаються про її існування, і ховається від усіх, як від ворогів. Щоправда, він, видно, щось приховував, та й узагалі, як сам зізнався, розповів цю дивну історію лише тому, що хотів чимось розважити Імператрицю... З огляду на все це Косайсьо вирішила краще поки що нікому нічого не говорити.

«Можливо, що це та сама жінка, — сказала Імператриця, коли вони з Косайсьо залишилися удвох. — А чи не треба було б повідомити Каору?»

Однак Косайсьо так і не зважилася цього зробити, бо не знала, що та жінка і Содзу приховують, а крім того, вона не була настільки близькою з Каору, щоб заводити з ним розмову на таку делікатну тему.

Коли невдовзі Перша принцеса остаточно одужала, Содзу повернувся у гори. По дорозі до себе він знову заїхав в Оно, і сестра насварила його: «Хіба ви не розумієте, що, ставши монахинею у такому юному віці, вона може обтяжити свою душу ще тяжчими гріхами? Чому ви не порадилися зі мною?» Але, на жаль, уже було пізно.

«Тепер вам треба думати лише про молитви. І старі, і молоді — всі піддаються часом примхам долі. Тому я не дивуюся, що саме вам відкрилася марнота суєтних надій», — сказав Содзу, збентеживши Укіфуне такими словами.

«Пошийте собі нове вбрання», — сказав Содзу, подарувавши їй візерунчасту парчу, шовк і серпанок.

«Поки я живий, я подбаю про вас, — додав він. — Народившись у світі марноти, люди жадають тільки скороминущого блиску і слави. А поки це так, усім — і мені, і вам — важко розірвати пута, що зв’язують нас з цим світом. Але коли людина віддаляється у ліси і присвячує себе молитвам, в її душі немає місця ні для сорому, ні для образ. Людське життя на цьому світі таке ж нетривке, як опале листя...»

Трохи помовчавши, Содзу вимовив: «Біля Соснових воріт до самої зорі місячне світло блукає...» {339} Зустрівши у простого монаха стільки розуміння і благородства, Укіфуне слухала його, відчуваючи, що нарешті знайшла справжнього наставника.

Цілий день понуро стогнав вітер. «У такий час гірським монахам ридання підступає до горла...» — зауважив Содзу, і, почувши його слова, Укіфуне мимоволі подумала: «Отже, тепер і я — гірська монахиня. Бо недарма я весь час хочу плакати».

Підійшовши до галереї, вона глянула на далекі вершини і раптом побачила гурт людей у різнобарвному мисливському вбранні. По цій дорозі рідко хто піднімався до гори Хіей. Лише іноді можна було помітити монаха, який бреде чи то з Куродані, чи то ще звідки, а от сьогодні серед мирян, як не дивно, вона помітила Цюдзьо, який так і не зумів примиритися з поразкою.

«Хоч уже марно тепер скаржитися, але все ж...» — подумав він і вирушив в Оно. А коли приїхав, забув про