Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

була під самою горою, тож пополудні там не було сонця. Я ненавиділа Вінберґ. Я ненавиділа увесь період, який ми прожили там, спершу коли мій чоловік був у лікарні, а потім коли він помер. Я була дуже самотня, я навіть не годна сказати вам, яка я була самотня. Через ту самотність мені було ще гірше, ніж у Луанді. Якби ваш містер Кутзее запропонував мені свою дружбу, я б не була така сувора до нього, така холодна. Але мене не цікавило кохання, я була ще надто пов’язана зі своїм чоловіком, надто тужила за ним. А той містер Кутзее був просто хлопчик. Я була жінка, а він — хлопчик. Він був хлопчиком, мов священик, що завжди є хлопчиком, аж поки раптом одного дня стає старим дідом. Сублімація кохання! Він пропонував мені науку про кохання, але чого може навчити мене хлопчик, хлопчик, що нічого не знає про життя? Можливо, я могла б навчити його, але він мене не цікавив. Я просто хотіла, щоб він не чіпав Марії Реґіни.

— Ви кажете, мовляв, якби він запропонував свою дружбу, все було б по-іншому? Який різновид дружби ви маєте на увазі?

— Який різновид дружби? Я зараз розповім. Довгий час після лиха, яке спіткало нас, лиха, про яке я казала вам, я була змушена боротися з бюрократією, спершу з приводу компенсації, а потім через Жоанині документи, бо Жоана народилася до того, як ми одружилися, тож із погляду права не була донькою мого чоловіка, навіть не була його пасербицею, не буду втомлювати вас деталями. Я знаю, що в кожній країні бюрократія — лабіринт, я не стверджую, що Південна Африка — найгірша у світі, але я могла прочекати цілий день у черзі, щоб мені поставили якусь печать — печать для того, печать для сього, — і завжди, завжди то був не той кабінет, або не той відділ, або не та черга.

Якби ми були португальцями, ситуація була б зовсім інша. Тієї пори до Південної Африки приїздило багато португальців — із Мозамбіку, Анголи і навіть Мадейри, існували організації, які допомагали португальцям. А ми були з Бразилії, й не існувало ніяких регулятивних норм для бразильців, ніяких прецедентів, бюрократи сприймали нас так, ніби ми прибули до їхньої країни з Марса.

Була ще й проблема з моїм чоловіком. Ви не можете підписатися тут, повинен прийти й підписатися ваш чоловік, казали вони мені. Мій чоловік не може підписатися, він у лікарні, відповідала я. Тоді понесіть цей папір у лікарню, нехай він підпише там, і принесіть назад, казали мені. Мій чоловік не може нічого підписати, він у Стікланді, невже ви не знаєте, що таке Стікланд? Тоді нехай поставить хрестик, відповідали мені. Він не може поставити хрестика, інколи він навіть дихати не може, казала я. Тоді ми нічим не можемо допомогти вам, розводили вони руками. Йдіть до такого-то кабінету, розкажіть про свою ситуацію, і вони, можливо, зможуть допомогти вам.

І ці всі походи з проханнями і благаннями я здійснювала сама, без допомоги, зі своєю кепською англійською мовою, яку вчила в школі з підручників. У Бразилії було б легше, в нас є такі люди, ми називаємо їх despachantes, посередниками, вони мають контакти в урядових кабінетах, знають, як провести твої папери крізь лабіринт, ви платите їм гонорар, і вони — раз, два, три — виконують за вас усю неприємну роботу. Саме така людина й була мені потрібна в Кейптауні: посередник, хтось, хто зняв би з мене тягар бюрократичних походеньок. Містер Кутзее міг би запропонувати себе в якості посередника. Посередника для мене і захисника для моїх дівчат. Тоді б, лише на хвилину, лише на день, я могла б собі дозволити бути слабкою, звичайною слабкою жінкою. Але ні, я б не наважилася розслабитись, бо інакше що сталося б із нами, моїми доньками і мною?

Інколи, знаєте, коли я пленталася вулицями того огидного покрученого міста від однієї урядової установи до іншої, я чула, як мені з грудей виривається тихесенький крик — і-і-і! — такий тихий, що ніхто навколо не чув його. Я була в розпачі. Була мов тварина, що заходиться від розпачу.

Дозвольте розповісти вам про мого бідолашного чоловіка. Коли вранці після нападу відкрили склад і побачили, як він лежить у своїй крові, всі були певні, що він мертвий. Його хотіли везти прямісінько в морг. Але він не помер, він боровся й боровся зі смертю й не підпускав її до себе. В міській лікарні, я забула її назву, дуже відома, на його мозку робили одну операцію за іншою. Потім звідти його перевели до лікарні, яку я вже називала, до Стікланду, це за містом, треба годину їхати потягом. Неділя була єдиним днем, коли дозволяли відвідувати цю лікарню. Тому щонеділі вранці я сідала на потяг із Кейптауна, а пополудні вже верталася назад. Ті сумні поїздки туди і назад — ще одна річ, яку я пам’ятаю так, наче це діялось учора.

Стан мого чоловіка не поліпшувався, ніяких змін. Тиждень за тижнем я їздила, а він лежав у тій самій позі, що й давніше, із заплющеними очима і руками вздовж тулуба. Голову йому голили, тож я бачила там сліди швів. Крім того, довгий час його обличчя було вкрите дротяною сіткою там, де йому пересадили шкіру.

За весь час у Стікланді мій чоловік ніколи не розплющив очей, ніколи не бачив мене, ніколи не чув мене. Він був живий, він дихав, проте в такій глибокій комі, що міг бути однаково, що мертвим. Офіційно я, може, й не була вдовою, але, власне, вже оплакувала його, його і всіх нас, кинутих напризволяще й безпорадних у тій жорстокій країні.

Я просила лікарів перевезти його до квартири у Вінберзі, щоб я сама могла доглядати його, але вони не відпускали. Лікарі запевняли, що ще не втратили надії. Сподівалися, що електричні струми, які вони пропускали крізь його мозок, раптом утнуть якусь штуку (саме так вони й казали).

Тож ті лікарі й тримали його в Стікланді та виробляли з ним різні штуки. Інакше вони б і не дбали про нього — іноземця, чоловіка з Марса, що мав померти, але не помер.

Я пообіцяла собі, що, коли вони відмовляться від своїх електричних струмів, я привезу його додому. Тоді б він зміг померти як слід, якщо він саме цього хотів. Адже, дарма що він був непритомний, я