Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

знала, що глибоко всередині він відчуває приниження від того, що сталося з ним. А якби йому дали змогу померти як слід, у мирі, тоді ми теж відчули б полегкість, я і мої доньки. Тоді ми б могли плюнути на огидну землю Південної Африки і виїхати. Але лікарі ніколи не відпускали його, до самого кінця.

Отже, я щонеділі сиділа коло узголів’я Маріо. «Вже ніколи жодна жінка не гляне з любов’ю на це покалічене обличчя, — казала я собі, — то нехай принаймні я надивлюся на нього не здригаючись».

Пам’ятаю, на сусідньому ліжку (там стояло кільканадцять ліжок, запханих у палату, де їх мало бути шість) лежав старий чоловік, такий худий і такий схожий на труп, що його зап’ястки і горбинка на носі, здавалося, от-от прорвуть шкіру. Хоча до старого ніхто не ходив, він ніколи не спав, коли я приходила. Він повертав до мене свої водяві сині очі. «Допоможи мені, будь ласка, — здавалося, казав він, — допоможи мені вмерти!» Але я не могла допомогти йому.

Марія Реґіна, слава Богу, ніколи не відвідувала те місце. Психіатрична лікарня — не місце для дітей. Першої неділі я попросила Жоану супроводити мене, щоб допомогти розібратись, на який потяг сідати. Навіть Жоана вийшла звідти приголомшена, і то не тільки тим, що бачила батька в такому стані, а всім, що помітила в лікарні, речами, які не годиться бачити дівчині.

Чому йому треба бути тут, запитала я лікаря, того самого, що говорив про штуки, які треба утнути. Адже він не божевільний, з якої речі він має бути серед божевільних? Бо ми маємо обладнані приміщення для таких випадків, сказав лікар. Маємо апаратуру. Мені треба було запитати, яку апаратуру він має на увазі, але я була надто приголомшена. Згодом я з’ясувала. Він мав на увазі шокову апаратуру, апаратуру, що викликала конвульсії в тілі мого чоловіка, завдяки ним він сподівався утнути штуку й повернути його до життя.

Присягаюсь, якби мені довелося провести всю неділю в тій переповненій палаті, я б і сама збожеволіла. Я звичайно робила перерви, ходила по території лікарні. Я мала там улюблену лавку під деревом у безлюдному кутку. Одного разу я прийшла до своєї улюбленої лавки й побачила, що там сидить жінка з немовлям. У більшості місць — у громадських парках, на станційних платформах і т. д. — лавки звичайно позначали написами «Для білих» і «Для небілих», але ця була не позначена. Я підійшла до жінки і, прагнучи бути приязною, сказала щось на кшталт «Яка гарна дитина!» На обличчі в жінки одразу з’явився переляк. «Dankie, mies», — прошепотіла вона, що означає «Спасибі, міс», схопила дитину й пішла.

«Я не одна з них!» — хотіла я крикнути їй, але, звичайно, не крикнула.

Я хотіла, щоб час минав, і не хотіла, щоб час минав. Я хотіла бути коло Маріо і хотіла бути десь далеко, звільнитися від нього. На початку я привозила книжку, маючи намір сидіти коло нього й читати. Але я не могла читати в тому місці, не могла зосередитися. Я думала: «Треба брати з собою плетиво. Я б сплела цілі простирадла, поки чекаю, як мине цей густий, важкий час».

Коли я була молода, в Бразилії я ніколи не мала досить часу для всього, що хотіла робити. А тепер час став моїм найгіршим ворогом, час, що не минав. Як я прагнула, щоб усе закінчилося, це життя, ця смерть, ця жива смерть! Яку фатальну помилку ми скоїли, коли сіли на пароплав до Південної Африки!

Тож отака розповідь про Маріо.

— Він помер у лікарні?

— Помер там. Він міг би жити довше, він мав сильний організм, був, як бугай. Але коли лікарі побачили, що їхні штуки не працюють, то припинили звертати на нього увагу. Можливо, ще й припинили годувати, тут я непевна, він завжди видавався мені однаковим, він не схуд. Але, як сказати правду, мені було байдуже, ми хотіли звільнитися, всі ми, і він, і я, і лікарі.

Ми поховали його на цвинтарі недалеко від лікарні, я вже забула назву того місця. Отже, його могила в Африці. Я вже ніколи не приїду туди, але інколи думаю, як він лежить там сам.

Яка година? Я раптом почулася дуже втомленою, дуже засмученою. Спогади про ті дні завжди пригнічують мене.

— Може, припинимо?

— Ні, можна розказувати далі. Тут уже небагато й лишилося. Дозвольте розповісти вам про мої уроки танцю, бо саме там переслідував мене ваш містер Кутзее. Потім, можливо, ви зможете відповісти на одне моє запитання. А тоді вже дійдемо до кінця.

Тієї пори я не могла знайти собі пристойної роботи. Ніде не було професійних посад для такої людини, як я, що прийшла з balet folclórico. В Південній Африці балетні трупи не танцювали нічого, крім «Лебединого озера» й «Жизелі», щоб довести, які вони європейські. Тож я пішла на роботу, як я вже казала вам, до танцювальної студії й викладала латиноамериканські танці. Більшість моїх учнів були, як їх там називали, кольоровими. Вдень вони працювали в крамницях чи конторах, а ввечері ходили до студії опановувати найновіші латиноамериканські танці. Мені подобалися мої учні. Вони були чудовими, приязними і лагідними людьми. Вони мали романтичні ілюзії з приводу Латинської Америки, передусім Бразилії. Багато пальм, багато пляжів. У Бразилії, здавалося їм, такі люди, як вони, почуватимуться, мов удома. Я не казала нічого, щоб не розчарувати їх.

Нових учнів набирали щомісяця, така була в студії система. Не відкидали нікого. Поки учень платив, я мала вчити його. Одного разу, коли я прийшла привітатися зі своїм новим класом, серед гурту стояв і він, і в списку я побачила його прізвище: «Кутзее Джон».

Що ж, я навіть не можу передати вам, яка я була приголомшена. Одна річ, коли тебе як танцюристку, що виступає публічно, переслідують залицяльники. Я звикла до такого. А тут ситуація була інша. Я вже не виступала в шоу, а була просто вчителем і мала право, щоб мені не набридали.

Я не привітала його. Я хотіла одразу показати йому, що він небажаний. Що він собі думав: що коли він танцюватиме переді мною, крига в моєму серці розтане? Яке безглуздя! І ще більше безглуздя через те, що він не мав ніякого чуття до танцю, ніяких здібностей. Я бачила це від першої миті, глянувши на його ходу. В його тілі не відчувалося невимушеності. Він рухався так, неначе його тіло було конем, на