Читати книгу - "Вибрані романи"

сина, а також різко відчутий жах можливої смерті від стенокардії. Унамуно сприймає особисті й сімейні проблеми як покарання за те, що він зрікся своєї дитячої віри. Тепер він прагне її відновити, але не може цього зробити, оскільки раціо заперечує факт існування воскресіння після смерті. Йому надзвичайно близькими стають такі філософи, як Б. Паскаль і С. К’єркеґор.

Мислитель пише: «У нас немає іншого виходу, як спиратися на докази розуму, але цей людський розум не тільки не може довести в раціональний спосіб той факт, що душа наділена безсмертям і що людська свідомість не губиться назавжди у прийдешніх часах, а навпаки, він наочно демонструє, що індивідуальна свідомість не існує після смерті... Проте за межами розуму є ще ірраціональне начало, яке можна також назвати надраціональним, інфрараціональним або контрараціональним; за цими межами перебуває абсурдна віра Тертуліана — очевидна, тому що неможлива. І ця абсурдна віра не може спиратися ні на що інше, окрім абсолютної невизначеності». «Трагічне відчуття життя» (так називається й головний філософський трактат Унамуно, з якого взята наведена цитата) народжується з непримиренного конфлікту розуму і емоції, які перебувають у постійному взаємному запереченні і водночас підживлюють одне одного. Чим переконливіше розум позбавляє людину надії на безсмертя, тим гостріше бажання індивіда це безсмертя отримати. І навпаки: чим глибше відчай безнадії, тим активніше емоція підштовхує розум на пошук нових доказів безсмертя.

Цей світогляд також називають «агоністичним» (від поняття «агонія», яка є ключовою категорією філософії Унамуно). Це слово тлумачиться по-унамунівськи парадоксально: не тільки як останні моменти земного шляху людини, коли тіло продовжує чіплятися за життя, а й як давньогрецький «агон» — боротьба або змагання, в цьому випадку «розуму» і «емоції», які сходяться у двобої за особисте безсмертя людини. Якщо це безсмертя неможливе у безпосередній спосіб, людина починає шукати засобів його компенсування — закріплення пам’яті про себе у нащадках як фізично (у випадку народження власних дітей), так і духовно (через різноманітні творчі завдання: створення книг, розвиток оригінальних задумів, працю на благо суспільства). «Агонія» визначає культ чистої креативності, що поширюється на всі прояви розлогого життя-твору Унамуно.

Практично всі тексти, а також приватне і соціальне життя Унамуно після 1897 року позначені «трагічним відчуттям життя». У 1900-1914 роках він обіймає посаду ректора Саламанкського університету. 1902 року виходить у світ його роман «Кохання і педагогіка», за яким йдуть перше велике філософське есе «Житіє Дон Кіхота і Санчо» (1905), збірка поезій «Вірші» (1907), «Спогади про дитинство і юність» (1908), п’єса «Сфінкс» (1909), книги прози і поезії «Моя релігія та інші короткі есе» (1910), «Монологи і розмови» (1911), «Вервиця ліричних сонетів» (1911), «Землями Португалії й Іспанії» (1911) і «Про трагічне відчуття життя» (1913).

1914 року Унамуно було звільнено з посади ректора, що спричинило пожвавлення його громадської та письменницької активності. Під час Першої світової війни Іспанія дотримується політики нейтралітету, але всередині країни суспільство розділяється на прогерманську та проантантівську партії. Іспанський король Альфонсо XIII та його двір були основою прогерманської партії, а Унамуно, відомий своїми антимонархістськими поглядами, пристав на проантантівський бік і нищівно критикував монархію. Причин для цього у саламанкського мислителя було більше ніж достатньо: проблеми в африканських колоніях, погана організація системи державного управління, занепад суспільної моралі тощо. В цей момент з’являються найважливіші літературні твори Унамуно: романи «Туман» (написаний 1907 і виданий 1914 року), «Абель Санчес» (1917), «Три повчальні новели з одним прологом» (1920), велика поема «Христос Веласкеса» (1920), роман «Тітка Тула» (1922), збірки поезій «Глибинні рими» (1923) і «Тереса. Любовні рими» (1924). В лютому 1924 року диктатор Прімо де Рівера за численні нападки на монархію та уряд висилає Унамуно на острів Фунетевентура, звідки письменник утікає спочатку до Парижа, а потім до баскської провінції Андая, розташованої на півдні Франції. Тут він живе і продовжує свою безупинну критику тогочасної іспанської монархії і диктатури. В цей час Унамуно пише ще кілька книг прози і поезії: третє велике філософське есе «Агонія християнства», критико-автобіографічний твір «Яким чином робиться роман», збірки поезій «З Фунетевентури до Парижа», «Романси вигнання», а також «Пісенник».

Останні шість років життя Унамуно позначені особливим трагізмом. 1930 року, коли диктатура Прімо де Рівера впала, письменник повертається до Саламанки, де пише роман «Святий Мануель Добрий, Мученик» (1931), «Три оповідання» (1933), драми «Брат Хуан» та «Інший», перекладає «Медею» Сенеки. В травні 1934 року помирає його дружина Конча, а трохи згодом і дочка Саломе. На цей момент його розчарування в соціальній та економічній політиці Другої республіки сягає кульмінації: Унамуно підтримує контакти з засновником Фаланґи Хосе Антоніо Прімо де Ріверою, підписує маніфест, який закликає зупинити громадянську війну, що наближається, виступає з критикою Народного фронту. Коли Франко піднімає повстання, Унамуно пристає на його бік, але 12 жовтня 1936 року під час урочистих зборів в Саламанкському університеті він кидає виклик Мільяну Астраю, франкістському генералові, критикуючи режим «націоналів» за репресії. Письменник опиняється під домашнім арештом. Останні місяці його життя нагадують справжню агонію: самотній Унамуно перебуває в повному відчаї і помирає 31 грудня 1936 року під час літературної вечірки. Антоніо Мачадо написав так: «Унамуно пішов із життя несподівано, мов солдат на війні. Війни проти кого? Мабуть — себе самого».

Суперечливість мислення Унамуно яскраво проявляє себе також у царині експериментування з художньою формою. Письменник, поряд з іншими класиками іспанської літератури тих часів — Піо Барохою, Асоріном, Районом дель Вальє-Інкланом, Пересом де Айалою, Ґабріелем Міро та ін. — був одним із творців іспанського модерністського роману. На відміну від представників реалізму і натуралізму, Унамуно більше не розглядає роман як засіб спостереження й об’єктивного дослідження соціального та індивідуального життя, а перетворює його на відкритий духовний простір, де порушуються найважливіші екзистенційні проблеми. Це продукт специфічного парадоксального художнього мислення, основа якого — «сократичний» метод спілкування з читачем. Письменник буквально заганяє останнього в інтелектуальну пастку: людина, замислюючись над питаннями смерті й безсмертя, починає переживати «агонію» — втрачає смисл життя, аби пізніше зосередитись на його пошуках і на творенні власного оригінального креативного життєвого проекту. В есе «Яким чином робиться роман» Унамуно вводить свого двійника — У Хуґо де ла Раса. Йому, пише Унамуно, «подобаються романи, і він їх шукає для того, щоби жити в іншому..., шукає романи аби розкрити себе, аби жити в собі, стати самим собою». Романи Унамуно — це знаряддя екзистенційного експериментування, крізь яке пролягає невизначений шлях до справжнього «я».

Унамунівська поетика пристосована до того, щоби відтворити вільний рух думки, а не до