Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ще раз. Повільно. Група людей, які називали себе членами УНради самопроголошеної ЗУНР, ухвалюють об’єднати частину колишньої Австро-Угорської імперії з громадською організацією УНсоюз.
Вагон-музей злуки УНР та ЗУНР. Фастів. Сучасний вигляд. Суспільне надбання
З боку останньої таке рішення підтримали чотири приватні особи: Винниченко, самостійник-соціаліст, юрист Панас Андрієвський, Симон Петлюра та соціаліст-революціонер, професор геології Федір Швець,
П. Андрієвський (1878—1955 рр.). Суспільне надбання
І от оце все академічні науковці вважають ні чим іншим як таким, що заклало «правові підвалини формування соборної української державності» «у формі конфедеративного об’єднання принаймні до остаточного визначення питання про форму держави Всеукраїнськими Установчими Зборами». Зборами, збирати які ніхто ніде і ніколи не збирався.
Ф. Швець (1882—1940 рр.). Суспільне надбання
Останній фундаментальний висновок «з огляду на те, що Директорія УНР не виконала своєї головної мети — зміцнення та збереження самостійної української державності — можна говорити про формальну поразку українських визвольних змагань 1917—1920 рр. Ці процеси були лише етапом становлення українського суспільства і держави»[271] — взагалі не вкладається в межі наукового дискурсу. Наприклад, тому, що етапом становлення «українського суспільства і держави» можна назвати що завгодно — від царювання Панька до так званого Акта проголошення Української держави від 30 червня 1941 р.
Ось ще один приклад ідеологічно упередженої і грубої фальсифікації. Як вважає її автор, Гетьманат у зовнішній політиці продовжив курс УЦР «на утвердження України в якості суб’єкта міжнародного права і передав його у спадок Директорії УНР, а центральним напрямком міжнародної діяльності останньої стало мирне співіснування останньої з усіма народами світу»[272].
Дарма, що будь-які, крім цього, дослідження, які побачили світ упродовж останніх 100 років, в один голос стверджують: ніякого правонаступництва між УНР доби Грушевського, УД та УНР доби Директорії не було і в принципі бути не могло. Тим більше у сфері зовнішньої політики.
Натомість неупереджені дослідники дійшли наступних висновків:
— «закон про форму влади на Україні», який деякі науковці називають тимчасовою Конституцією об’єднаної України, «складався лише з 8 розділів і був слабо опрацьований»,
— «у конституційних актах Директорії фактично не відчувалося наміру відтворення демократичних принципів»,
— нові керівники України використовували соціалістичний принцип «трудової демократії»,
— УНР фактично перестала бути правовою й демократичною державою, тому що лише окрема частина її громадян, хоч і без огляду на свою національність, була визнана законом повноправною,
— незабезпечення державою права приватної власності на землю кожного громадянина «стало фатальною помилкою практично всіх розглянутих у дослідженні урядів України. Позбавивши українських громадян права приватної власності на земельну ділянку, держава автоматично знищила гарант стабільного розвитку та добробуту українського народу».
Але найголовніший, на нашу думку, висновок тут такий: «особливість зародження українського конституціоналізму в досліджуваний період полягала в тому, що він формувався у складних умовах несприйняття ідеї незалежності та самостійності України не тільки Росією та Польщею, а й значною частиною населення України, особливо — російськомовного»[273].
Зовсім просто: Директорія УНР, як і сама УНР, була приречена, тому що її не сприймали ані всередині країни, ані за її межами.
З цими висновками до певної — але лише до певної — міри корелюють висновки інші. Наприклад, той, що Трудовий Конгрес був єдиним діючим на той час органом «установчої» влади. Це справедливо лише за умови, якщо вважати це фіктивне збіговисько випадкових людей «органом влади».
Важко сперечатися з іншими висновками — і щодо змішування виконавчої та законодавчої влади в одному політичному суб’єкті, в даному випадку в особі «колективного органу» — Директорії УНР, яка від літа 1919 р. була «юридичним» представником лише однієї фізичної особи — Петлюри, і щодо безмежного розширення кола суб’єктів законодавчої ініціативи.
До останніх належали і Директорія, і уряд, і окремі міністри, і голови відомств, які не входили до складу кабінету, і Державна канцелярія, щоб мало не здалося — ще й Державний контролер та Державний секретар — тобто кількадесят фізичних осіб.
Ще одним оригінальним винаходом стало «закріплення можливості прийняття закону без затвердження вищого органу державної влади — Директорії (тобто Петлюри. — Д. Я.) повторним ухваленням парламенту»[274] (якого не існувало в природі. — Д. Я.).
«Отці» Директорії, її учасники, члени всіх без винятку її урядів не тільки не мали найменшого осмисленого уявлення про принципи державного будівництва, а й створили унікальну систему тотального правового хаосу, політичної безвідповідальності та управлінського безладу на всіх рівнях формальної ієрархії.
Цей висновок суперечить, у свою чергу, позиції керівництва академічного авторського колективу, який підготував і видав двотомну документальну збірку, до якої увійшли 622 документи, в тому числі всі журнали Директорії та урядів УНР.
Видання побачило світ 2006 р. заходами колективу науковців Інституту історії України НАН України, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України і Дослідного інституту сучасної української історії (Філадельфія). Логічно було би передбачити, що у вступному слові упорядники сформулюють несуперечливу, бодай в основних своїх рисах, концепцію, яка дозволила би скласти адекватне уявлення про роль і місце УНР та її Директорії в історії нашого народу і нашої країни. І такі очікування справдилися. Щоправда, лише частково.
У передмові, що її написав відомий дослідник Владислав Верстюк, постулюються 10 засадничих тез, які, якщо делікатно висловитись, мало корелюються з реаліями, або не відповідають їм за визначенням:
— антигетьманське повстання було розгорнуто «під гаслами відновлення Української Народної Республіки»,
— УНР «була відновлена в ході антигетьманського повстання»,
— «були зроблені перші кроки до будівництва нових державних структур»,
— «центральне місце в новій системі української влади посіла Директорія, яка стала титульною інституцією відновленої Української Народної Республіки»,
— в Декларації від 26 грудня 1918 р. вона іменувала сама себе «Верховною Владою Української Народної Республіки»,
— в основу цієї Декларації «поклали (хто, де, коли? — Д. Я.) так званий трудовий принцип, який мав увібрати кращі риси радянської та парламентської систем»,
— цей документ «іноді називали “тимчасовою конституцією УНР”» (за цим деперсоналізованим посиланням на авторитет стоять невідомий читачеві архівний документ та спомини одного з прем’єрів УНР Ісаака Мазепи, про якого трохи згодом. — Д. Я.),
— у «конституції» «права та обов’язки уряду, як і його місце в системі державної влади, не були визначені»,
— «селянський характер української нації, її слабка присутність у містах, невиробленість національної ідеології, недостатня консолідація, поділ України на підросійську та австрійську частини весь час змушували державне керівництво до вибору між заходом та сходом, між парламентською демократією і демократією революційною, яка імпонувала масам, але виявилася непридатною для конструктивного державного будівництва»,
— «два роки діяльності Директорії УНР у вкрай несприятливих зовнішніх і внутрішніх обставинах нагромадили величезний обсяг роботи вищих органів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грушевський, Скоропадський, Петлюра», після закриття браузера.