Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти ж розумієш, що мені віднині необхідно багато грошей. А хіба я на моральну компенсацію хоча б не заслужила? То чому ж мені кидати того, з кого я матиму зиск?
— Подруго! Зачекай! Мені не почулось? Ти з ним заради грошей?! Обібрати Харитошу до нитки вирішила?! Це твоя мета?! Оце ти голова! — реагує бурхливо брюнетка на мою репліку, заплескавши в долоні. — Ой, хоч добре, що ти мені про це вчасно сказала. Цієї ж суботи відкриття його ресторану. Я збиралась припертись туди без запрошення й влаштувати малесеньке таке шоу. Що ж... Тепер не буду, — зітхаючи, але розуміючи промовляє на додачу.
Почувши про несподіваний намір, дещо нервую.
— Що ти збиралась зробити?.. Благаю, не смій! Марфусь, не зараз. Поки що не слушний момент. Хоча б не тепер, коли я в цьому стані...
Подруга відводить погляд, мов стидаючись моїх благань і вагаючись у своїх переконаннях. Помітно, що їй складно прийняти мою позицію. Вона ніби веде боротьбу сама з собою у думках.
— Згода. Перечекаємо, потерпимо... — карбує опісля роздумів, керуючи рефлекторно автомобілем. А перегодом, в міру пирхаючи, додає: — Хоча шкода. Я вже все продумала. І результати ДНК-тесту вже в мене є.
— Результати ДНК? На батьківство Харитона? — згадую те, про що мені розповідав Сашко.
— Так. Санька мені їх переслав поштою.
Заінтриговано, а водночас сердито, зиркаю на чорнявку. З певним докором, викрикую:
— І ти мовчала, що вони вже в тебе?!
— Позавчора отримала. Не було можливості з тобою обговорити.
— То показуй! Мені ж цікаво. Чи ти вирішила і від мене приховати це все? — вимагаю та нарікаю одночасно.
— Та ні! Від тебе чого ж приховувати? Зараз припаркуюсь і покажу.
— Домовились, — даю згоду на очікування. А потім набираюсь рішучості та питаю: — А що там Сашко? Як його справи?
— Ти про його особисті справи чи про ті доручення, якими ти нагородила? — вкотре докоряє кума, ймовірно, щоб мене совість гризла через те, що відмовилась від спілкування з нашим львівським спільним другом. — Якщо суто про нього, то він у порядку. Його доня хворіла на бронхіт, але вже впевнено йде на одужання. Він з нею. Колишня його окремо від них жити пішла... Він питає постійно про тебе. Йому...
— ...Добре. То добре, що його донька одужує після бронхіту. Добре, що не пневмонія в неї була... А щодо Ірми? Як з нею справи йдуть? — не даю в особисті питання лізти, перевівши тему в той напрямок, який мені треба.
— А щодо Ірми, то їй першу виплату вже відіслали. Якщо цікаво як, то розповім. Саша знайому попрохав, котра на заробітки їздить до Європи, перекази з Франції від француза надсилати. Якщо що, то процентом незначним довелося з цією жінкою поділитись. Квитанцію переказу коштів маю. Покажу тобі теж.
— Оу! Чудово, — відказую, занурюючись у свої думки, які маю поки що тримати за сімома замками. Навіть від себе.
— Це все, що ти скажеш?
— А що? — вдаю, що не усвідомлюю причину ремства Марфи.
— Та нічого... — буркає дівчина роздратовано. — Між іншим, якщо тобі цікаво, бо, як мені здається, тобі не цікаво, Санька листуватися з Ірмою більше не проявляє жодного бажання. Він робить це через силу. Мені здається, ти образила його.
— Кумусь, а чи не забагато чого тобі здається останнім часом?.. А Саша... Якщо не хоче, то може не листуватися з Ірмою. Нехай тоді дані від пошти чи від месенджера, чи через що він там спілкується з нею, перешле тобі та й все. Я сама можу зайнятись цим. А те, що французькою не володію так вільно, як він — то нічого. Перекладач мені в руки.
Інтонація, з якою я проговорюю останні речення, так і пашить гордістю. Навмисно це роблю, щоб діалог не затягувати. За останній тиждень Марфуша й без цього розхвалювала Сашка та виявляла свою недогоду, скаржачись цим на мій неправильний вибір супутника для життя. І тому кожного разу доводиться грубити подрузі, щоб теми цієї не торкатись.
Після цього граємо в мовчанку аж до моменту паркування машини.
— Ось. Результат тесту та квитанція, — як і домовлялися, отримую можливість поглянути на документи. — Як бачиш, у твого чоловіка є син, а в мене племінник. Було очікувано, егеж? І цього вже ніхто точно не міг підробити. Я, як тільки мені стало це відомо, й хотіла про такі успіхи братика розповісти всій нашій рідні. Цікаво мені подивитися, як батьківська гордість стає їх тавром. А ще б дізнались вони про справи в ресторані! Ха! От би було кумедно! От тільки не буде цього... Поки що. Якщо не дозволяєш. Ну й поки з рестораном і тим сутенерством затягується ще теж...
— Та справа затягується? Друзі друга Сашка мають проблеми? — не встигаю дивуватись черзі новин.
— Виявляється оте все безчинство "кришують". Що й не дивно. Власник ресторану має своїх людей у поліції... На жаль, друзі Марка занадто мілко плавають і мають мало зірочок на погонах. Якби ж хоча б якогось впливовішого майора чи полковника до справи долучити... Шкода, що нема таких знайомств у нас...
Розчарування Марфи не розділяю. Певна думка спливає в голові мимоволі та вселяє частку оптимізму. Але вона стає мені не цікавою після того, як бачу квитанцію грошового переказу...
Більше не слухаю, що там далі мовить Марфуся. Мою увагу цілком і повністю захоплює прізвище Тимчук, яке значиться у рядочку даних про отримувача... Падаю в трансовий стан без змоги думати... Щось і справді занадто багато всього приголомшливого дізнаюсь за день. Аномальний якийсь день! Аж в голові паморочиться від цього...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будь мені тайною, Марина Тітова», після закриття браузера.