Читати книгу - "Крістіна"

151
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 136 137 138 ... 177
Перейти на сторінку:
завжди. Ми з мужиками пішли в бар, сидимо, значить, а тоді глип — Лебей ладнається додому. Натягає вже куртку й гавкається з Пузцем Андерсоном за якесь бейсбольне питання. Коли Лебей їхав геть, то їхав, малий, він завжди однаково. Застрибував у свій «плімут», давав задній хід і втискав у підлогу педаль газу. Та потвора ракетою вилітала з парковки, на всі боки плюючись гравієм. Отож — це Сонні Беллерман придумав — четверо нас виходить через задній хід на стоянку, поки Лебей верещить на Пузце. Ми всі заходим за ріг будівлі, бо знаєм, що там опиниться зад його машини, коли він на ній позадкує перед тим, як рвонути вперед. Він завжди звав її дівчачим ім’ям, кажу тобі, як наче був жонатий на тій блядській херовині.

«Очі розплющені, голови не піднімайте, бо він нас помітить, — каже Сонні. — І не ворушіться, поки я не скажу». А ми всі тоді понажирались.

Минає хвилин п’ятнадцять, і він виходить, п’яний, як свиня, мацає собі в штанях, ключі шукає. І Сонні каже: «Хлопці, готуйсь, тіки тихо!»

Лебей сідає в машину, здає назад. Ідеальний момент був, бо він спинився, аби прикурити. Поки він прикурював, ми всі вхопилися за задній бампер тої «фурії» і підняли задні колеса з землі, щоб коли він схотів знятися з місця, сиплючи в стіну гравієм, як завжди, то тільки колеса закрутилися і машина не зрушила. Ти розумієш, про що я?

— Ага, — підтвердив я. То справді була дитяча витівка; те саме ми з хлопцями часом провертали на шкільних танцях. А якось раз, задля сміху, заблокували «додж» тренера Паффера, щоб ведучі колеса опинились над землею.

— Але нас чекав шок. Він присмалює цигарку і вмикає радіо. Оце нас теж усіх до сказу вибішувало — те, що він слухав той рок-н-рол, наче якийсь пацан, а не дорослий мужик, якому соціальне, блядь, страхування оформили. А потім він врубає першу. Ми цього не бачили, бо зіщулилися ззаду навприсядки, аби він нас не бачив. Пам’ятаю, Сонні Беллерман наче сміявся, і за секунду до того, як усе сталося, пошепки спитав: «Ну що, піднялися?», а я йому теж пошепки: «Хер у тебе піднявся, Беллерман». Знаєш, його єдиного скалічило. Бо в нього була обручка. Але Богом клянуся, колеса були вгорі. Ми задній край того «плімута» підняли на чотири дюйми понад землею.

— І що ж сталося? — спитав я. Проте, судячи з того, як розвивалися події, я й сам міг здогадатися.

— Що сталося? Він поїхав уперед, як завжди, от що сталося! Так, наче всі чотири колеса були на землі. Розкидав гравій і видер той задній бампер нам із рук, а разом з ним — рулон шкіри. Майже весь безіменний палець Сонні Беллерману відірвав; його обручка зачепилася за бампер, розумієш, і палець відскочив, як корок із пляшки. І ми чули регіт Лебея, коли він від’їжджав. Такий, наче він від початку знав, що ми там іззаду сидим. Але він міг; якби ходив у туалет після того, як облаяв Пузце, то міг виглянути у віконце, поки дзюрчав, і побачити нас усіх, як ми скупчилися за рогом будівлі й чекали його.

На тому його членство в Легіоні кінчилося. Ми надіслали йому листа про те, що хочемо, аби він забрався. І він забрався. Але ти подивись, який дивний світ: на зборах після смерті Лебея саме Сонні Беллерман встав і сказав, що ми все одно повинні віддати йому останню шану. «Так, — каже Сонні, — він був вишкребком, бруднючим сучим сином, але він воював разом з нами всіма. То чому б його не відправити в останню путь як слід?» Так ми й зробили. Не знаю. Мабуть, Сонні Беллерман — кращий християнин, ніж із мене колись буде.

— Не треба було вам підіймати задні колеса з землі, — сказав я, згадуючи, що сталося з хлопцями, які напаскудили Крістіні в листопаді. Вони втратили значно більше, ніж клапті шкіри з пальців.

— Але ми підняли, — відповів Маккендлес. — Нас засипало гравієм з-під передніх коліс. Досьогодні не розумію, як він таке утнув. Кажу, жаско трохи, не по собі. Ґеррі Барлоу, один з нас, жартівників, завжди після того стверджував, що Лебей невідь як поставив їй привод на чотири колеса. Але я не думаю, що існують комплекти для такої переробки, а ти?

— Так, — відповів я. — Навряд чи це можливо.

— Ні-і, такого не роблять, — погодився Маккендлес. — Ніколи. Ой, слухай! Малий, я ж з тобою тут усю свою перерву пролялякав. Побіжу собі ще півчашки візьму, поки не пізно ще. Надішлю тобі ту адресу, якщо вона в нас є. Але я думаю, є.

— Дякую, містере Маккендлес.

— Нема за що, Деннісе. Бережи себе.

— Авжеж. «Уживай, та не зловживай», так?

Він розсміявся.

— Так ми колись казали в П’ятій бойовій.

І повісив трубку.

Я й собі повільно поклав слухавку на важіль, думаючи про машини, які продовжують рух навіть після того, як ти піднімеш їхні ведучі колеса з землі. «Жаско воно було». Жаско воно й було, і містер Кендлес мав доказ у вигляді шрамів. Це змусило мене пригадати дещо почуте від Джорджа Лебея. У нього теж був шрам від спорідненості з Роландом Д. Лебеєм. І з віком той шрам ширшав і розповзався.

45 / Новорічний вечір

Зухвала юна зірка свою смерть зустріла

у машині,

Хтозна, що її спричинило —

Вереск шин, вогню шал, і нема

більше юної зірки.

О, як йому дали померти? Жаль.

Є смерть юнака, та легенда

Тривка.

Бо згинув він без причини…[151]

Боббі Труп

31 грудня я зателефонував Арні. У мене було кілька днів на роздуми, і насправді мені зовсім цього не хотілося, але я повинен був із ним побачитися. Я переконав себе, що не зможу нічого вирішити, поки сам його не побачу. І не побачу знову Крістіну. Я згадав про машину в розмові з татом під час сніданку, ніби просто так, побіжно, і він сказав, що, наскільки йому відомо, усі конфісковані з гаража Дарнелла машини вже сфотографували й повернули.

На дзвінок відповіла Реджина. Її голос звучав сухо й формально.

— Резиденція Каннінґемів.

— Реджино, добридень, це Денніс.

— Денніс! — вигукнула вона, радісно й здивовано водночас. На якусь мить мені знову здалося, що то колишня Реджина, та, яка годувала мене й Арні сендвічами з арахісовим маслом і крихтами бекона на ньому (арахісове масло й бекон на житньому хлібі з борошна грубого помелу,

1 ... 136 137 138 ... 177
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крістіна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крістіна"