Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Ігоре, мені страшно!

Колвін обійняв мене, ховаючи у кільці своїх рук:

– Лєрка моя! – захриплим голосом прошепотів він мені у скроню. – Все буде добре. Я не втрачу тебе.

– Не тому, – ледве проштовхнула слова у горлянку.

Він відірвав моє обличчя від свого плеча, куди я уткнулась, й зазирнув мені в очі:

– Я повернусь… Мені є задля кого.

Сонце не встигло позолотитись, як він пішов, і потяглись довгі години очікування…

… Почулись кроки князя. Так, за ці декілька днів я навчилась розрізняти манеру ходи практично всіх, хто так чи інакше контактував зі мною. У Його Світлості кроки були тверді, чіткі, розмірені й не спішні. Сигвальд вирізнявся швидкістю, та не був поквапливим, скоріше, його кроки можна було назвати стрімкими. Алєля підходила настільки тихо, що не знай я її, вирішила б, що вона підкрадається, такою м’якою була її хода. Радмилу було чутно ще зі сходів, так жваво вона по нім злітала. Лікар Зоран вбігав легко й квапливо, немов вічно кудись поспішаючи. Ще був Торн – наданий мені особистий охоронник. Його впевнена хода була втіленням міці.

– Я приніс тобі книгу, моя мила. Сподіваюсь, вона тебе зацікавить.

Рукою, затягнутою у спеціальну рукавичку (вимушена необхідність драканарів), він простягнув мені важкенький фоліант, на обкладинці котрого красувалось об’ємне зображення чорного дракона, що ширяв над гірським озером. Назва була вибита сріблястими старослов’янськими буквами: «Перекази Стрибор’я». Книжка здавалась цілковито новою, виходячи з ідеального стану її сторінок, й виглядала, як дорогучий подарунковий екземпляр, та, коли я її розкрила, з’ясувалось, що й зсередини писана вона старослов’янською, хоча й більш близькою до сучасної мови.

Я здійняла очі на князя:

– Дякую. Ви вгадали: я люблю стародавні перекази. А це копія якогось старовинного рукопису?

Чоловік посміхнувся трохи поблажливо:

– Це і є старовинний, але не рукопис. Друкована книга. Друк у Стрибор’ї з’явився дуже давно: набагато раніше, ніж у звичному тобі світі, Валеріє. І, як би тобі не здавалось це дивним, та багато речей були принесені у той світ зі світу Дев’ятизем’я та Лукомор’я. Та розвиток земного світу пішов іншим шляхом, – він кинув погляд на фоліант. – А ця книга виглядає новою лиш завдяки майстерності семарж’їх друкарів. У Семаргі навчились створювати практично вічні як тканини, так і папір, котрі не горять.

Князь опустився до крісла поряд зі мною, чим невимовно полегшив мені процес спілкування з ним: підскакувати запобігливо – виглядало б не найкращим чином, а дивитись знизу вгору – теж було не надто зручно. А роздивитись хотілось, хоча б і з пустої цікавості. Кожного разу розглядаючи його крадькома, я вишукувала риси схожості між ним та його онуком, та все, що я віднайшла – це характер та очі. Щоправда, в князя вони були повністю синіми, а в Ігоря, скажімо так, то була інкрустація синіми друзками сталевої конструкції райдужки, що створювало інколи дивні переливи її на світу. Ще волосся, судячи з залишків серед сивини смоляних пасом Його Світлості.

Він раптом посміхнувся:

– Гадаєш: на кого схожий Інгвар?

Я зніяковіла й швидко відвела погляд: як же незручно вийшло! В мене завжди виникало відчуття ніяковості при розгляданні співрозмовника. Та по-іншому ж людину не запам’ятаєш!

– Пробачте! Я… мабуть…

– Валеріє! – князь дивився на мене, як мені здалось, навіть дещо збадьорюючи. – Це закономірна цікавість. Гадаєш, я не розглядав свого онука, коли побачив його вперше, намагаючись відшукати знайомі риси?

– І, коли ж ви побачили його вперше? – все ж таки моя цікавість була цілком невгамовною.

Він трохи прикрив очі, наче занурюючись у свої спогади:

– Моїй службі охорони вдалось відстежити сім’ю сина, коли Інгвару виповнилось три роки. Мені навіть вдалось з ними поспілкуватись, та, мабуть, спадкова гординя завадила нам відновити відносини, й ми знов посварились. Сігурду вдалось зникнути, й довгий час ми знаходили лише їхні сліди та наслідки діяльності.

Це вже цікаво:

– Діяльності?! І чим вони займались, якщо не секрет?

Князь розвернувся до мене, прискіпливо вдивляючись в мої очі. Не знаю – чому (мабуть, Колвінська дресура), та в мене раптом спрацював якийсь інстинкт, і я миттєво закрила свій ментал. Чоловік доброзичливо розсміявся:

– Бачу, дівчинка, Інгвар встиг тебе дечому навчити!

– Так, – саркастично кивнула я, – тільки розповісти про те, заради чого вчив – не встиг.

– Все ще встигнете, – посміхнувся він, та посмішка його була надто вже сумною.

– Розкажіть хоча б те, що можна розповісти, – благально скинула бровами. – Про те, чим займались батьки Ігоря, наприклад.

– Те, чим займались Сігурд та Сіяна, якраз мало відношення до твоєї сім’ї.

Прикро, що моя власна історія наповнена таїною та загадками, а я – не в курсі. А все, що спливло у моїй пам’яті – це безхмарне дитинство. Щоправда, виходячи зі спогадів, безхмарним воно було, скоріше, для мене, ніж для моїх батьків, дитина котрих – тобто, я – була карою небесною. Ігорю теж дісталось, і чотири роки наших з ним перепалок – не інакше, як відлуння нашого ж минулого, де він теж на мене постійно гарчав. Власне, зараз теж порикує, та, якщо це перемежовується цілунками, нехай собі рикає.

– Я пам’ятаю батьків Ігоря, як друзів сім’ї та під іншими іменами. Хоча, що я могла знати у свої неповні шість років?! Я навіть не знаю – хто я, крім того, що є ключем до якогось сховища, – я похмурилась, згадуючи, що завадило нам з Ігорем нормально поговорити. – Це отруєння…

Обличчя князя теж стемніло, і я вирішила не продовжувати. За останні три дні він не одноразово дав зрозуміти, що відчуває себе винним у тому, що сталось, за що й докоряв собі, оточуючи мене, часом, надмірною турботою. Мало мені було Алєлі з Мілошем, цілителя Зорана й Торна, так ще й Радмила метушилась навколо мене, та Сигвальд прибігав з перевірками з дивною регулярністю, особливо, коли поруч зі мною пурхала сирін. Ой, не дарма вона в його бік очима стріляла: мабуть, влучила.