Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Мені шкода, дівчинка, що так сталось, – зовсім глухим голосом мовив князь. – Якби Інгвар не почав маніпуляції з твоєю пам’яттю, все могло б закінчитись дійсно сумно через декілька місяців, – зітхнув він важко. – Гражина здогадувалась задля чого її батько використав шишигу, котра в них виконувала дрібні доручення, тож, вирішила таким чином усунути суперницю, вважаючи, що з часом зможе посісти її місце. Здебор був непоганим радником, хоча попередник переважав його на голову. Смерть Даріуша стала несподіванкою для мене. Він до останнього приховував своє нездужання, а під кінець сам запропонував свого заступника, і я пригрів на грудях гадюку. Навіть двох: Гражина стала доброю розпорядницею у замку, незважаючи на свою гнилу сутність, як з’ясувалось.

Князь повернув до мене своє обличчя, обдавши непідробним смутком. Його рука у рукавичці на мить лягла поверх моєї:

– Інгвар добре розуміється в алхімії, – трохи змінив він тему. – Він дуже талановитий. Я певен – він синтезує протиотруту. Хоча я й сам був до цього дуже близький, тож, надам йому усі свої напрацювання. На крайній випадок – введемо тебе у стан стазису, поки будемо шукати формулу.

Так, Ігор розповідав про стазис. З його слів: чим довше людина в ньому знаходилась, тим складніше її з нього потім виводити. В нього був досвід виводу пораненого з двотижневого стазису – ледве до тями привели. Та привели все ж!

Я ковзнула поглядом по чоловікові: він здавався цілком самотнім – стільки гіркоти було і в його погляді, і в його голосі. Ось вони – мінливості долі! Здавалось, в людини в руках така влада – в нього є все і, може, більше, та по-справжньому близьких людей, судячи з усього, немає. Не знаю, що відобразилось на моєму обличчі, та князь співчутливо посміхнувся:

– Що тебе так стурбувало, дівчинка?

Я розгубилась й невизначено мотнула головою, оскільки озвучувати свої думки у такому контексті точно не збиралась:

– Ви так і не сказали: на кого схожий Ігор.

На якусь мить обличчя Креслава посвітлішало, та вже наступної хвилини його, наче хмарою закрило. Він зітхнув майже з надривом:

– На свою бабусю – мою дружину. Її звали – Сигріда.

Виходячи з інтонації князя, я зрозуміла, що цю тему краще не розвивати. Та сам він, здається, був іншої думки:

– Валеріє, – він обдав мене теплою синню своїх очей, немов морською хвилею, що розігрілась під променями літнього сонця, накрило, – не бійся ставити питання, дівчинка. Я давно прийняв цю втрату, хоч і не звикся з нею.

– Мабуть, не варто, – я не знала, куди дівати свої очі.

Чоловік не дав мені продовжити:

– Варто. Ти маєш право знати, а Сигріда заслужила, щоб про це знали, – він перевів дихання, й було помітно, що говорити про дружину йому було не просто. – Сігурду було сім років, коли його рідний дядько вирішив узурпувати владу у Стрибор’ї, вбивши мене. А, оскільки спадкоємець був ще дитиною, регентом при ньому мала стати його матір. З часом він планував позбутися і їх, прибравши до своїх рук все. Брат Сигріди зібрав загін досить сильних магів, й вони застали нас зненацька, коли ми з дружиною, вирішивши трохи усамітнитись, рушили до маленького будиночка на березі лісового озера. Бій був довгим та вимотуючим, але нам вдалось з ними розправитись. Та мене було серйозно поранено, – Креслав прикрив очі, мов би наново все переживаючи. – Коли все, здавалось, закінчилось, у дверному отворі виник арбалетник. Я навіть не встиг здвинутись, як до мене кинулась моя Сигріда, закриваючи собою…, – голос князя затремтів. – Вона так і впала мені до рук… Стріла увійшла просто у серце – отруєна стріла… Я вбив стрілка, та переміститись з Сигрідою до замку швидко я вже не зміг. Ледве дістався околиці Драгослава й втратив свідомість, а… коли прийшов до тями – мені залишилось лише запалити поховальне кострище…

Я не знала, що казати. Що взагалі кажуть у таких випадках?! Й дурне питання саме злетіло з губ:

– Ви її дуже кохали?

Все ж і так зрозуміло! Та – ні! Треба було ляпнути ще щось! Попри це князь подивився на мене з теплом:

– Кохав? Ні, дівчинко, я й зараз її кохаю. Кохаю так, що не зміг більше бути з жодною жінкою.

Це те, про що складають легенди?! Невже так буває? Невже чоловік може залишатись вірним одній єдиній, до того ж, давно померлій?! Гарно до божевілля й до божевілля сумно! Цікаво: Ігор успадкував таку казкову постійність? Якщо так, то я йому точно не заздрю, враховуючи ступінь мого везіння. З одного боку – приємно, що тебе кохатимуть вічно, з другого – такого кохання ворогу не побажаєш! Жити й знати, що ніколи більше не зможеш почути коханий голос, що змушує скручуватись у вогняні джгути усі нутрощі, не відчуєш обпалююче дихання на своїй шкірі, не зловиш кохані губи у хмільному цілунку – краще й самому померти…

– В мене виникали думки – вирушити слідом за Сигрідою, – наче прочитав він те, про що я тільки-но думала, – та мене тримав за руку наш син – точна її копія – я не міг його кинути напризволяще. Та й Стрибор’я все ще знаходилось під загрозою нападу. Намагаючись забутись, я з головою пішов у справи правління та зміцнення князівства… І в справу помсти також… Десь… якось… я, мабуть, так зачерствів у своїх намаганнях відмежуватись від жорсткої реальності, що забув про живі почуття. А, може, підсвідомо боявся подібної долі сина, вирішивши, що некохана дружина ніколи не зможе спричинити такий душевний біль. І сам же йому його й спричинив, – він помовчав, заглибившись до подій свого життя. – Тому, коли я взнав про заручини онука, та ще й про їх моментальну фіксацію з мінімальними строками…

– Пробачте? – ненавмисне перебила я його. – Що означає моментальна фіксація?

– Я весь час забуваю, що ти багато чого не розумієш у нашому світі, – чоловік раптом примружився. – Інгвар хіба тобі не пояснював?

Здається, я знов перетворилась у маків цвіт. Не буду ж я розповідати про те, що погодилась на заручини випадково й здуру, вважаючи їх фіктивними насправді: