Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

— Роздягайся та лягай. Зараз швиденько глянемо, чи все в тебе добре.

— Та все добре. Це зранку на голодний шлунок кави випила, — намагаюся викрутитися. Але я не вужик і тому це зробити не вдається... Залишається тільки одне: — Ой, Аллочко, зачекай! Здається я забула телефон у вбиральні. Зараз заберу його та повернусь, — імпровізую.

Два тижні тому я відкараскалась від УЗД, нарікаючи на місячні, тож тепер повторити трюк не вийде і я, розуміючи всю паршивість ситуації, лечу до виходу з лікарні. Моє щастя, що Марія Олександрівна вже не крутиться біля дівчат із реєстрації. І хоч самі дівчатка проводжають мене косими поглядами й, чую серцем, за хвилину повідомлять лікарку про мій вчинок, але знаходжу в цьому позитив. Хоч це не Шоушенк, але про мою втечу рано чи пізно стане відомо Харитону. Якщо він запитає мене про це, то доведе свою причетність до гінекологічної афери. Це розв'яже мені руки.

Єдиний мінус — час, що грає проти мене. Я не встигла зробити все, що мала б.

Викликаю таксі й хоробру прямую вершити запланований переворот мого, твого і їхнього життя.

— Анжеліко? Чого ти тут? — відчиняє мені двері будинку свекруха. У найближчому майбутньому колишня свекруха.

— Є розмова, — обираю з матір'ю людини, котра мене не поважає й оцінює мене, як дурну, не церемонитись.

— Що ти від мене хочеш? Квартира вже переоформлена на тебе, — веде мене для секретної розмови жінка на кухню, щоб Гаврило нас не почув зі своєї кімнати.

— Так, вона моя. Я пам'ятаю. Але це ж лише бонус-плюс за те, що я досі не кинула вашого синочка. А за мовчання про таємницю народження Марфи теж треба платити, — саркастично натякаю на чергову домовленість.

— Що ти хочеш? Ти ж знаєш, що після смерті Платоши мої можливості тепер не такі широкі. Що я можу тобі дати? Ваша квартира на тобі. Ресторан на Харитошу оформили одразу. За заповітом пасивні акції мого чоловіка теж тепер Харитошині, дача під Одесою відійшла Марфі, автомобілі та банківські рахунки Гаврюші. У мене залишився лиш цей будинок. Ти хочеш його?

— Ні, — чмихаю від жалібної інтонації Руслани Геннадіївни. — Мені потрібно ваше зізнання. У письмовій формі. Або словесній. Обирайте, диктофон чи ручка?

— Анжеліко, а ти здавалася мені такою...

— ...Хорошою дівчинкою? То вам не здавалося. Я така і є. Але кожна хороша дівчинка може стати поганою, якщо їй нашкодити.

— Та хіба ж тобі шкодили? Любили, що рідну дитину.

— Це ви про себе кажете. А от щодо вашого сина... — роблю виразну паузу. — Я сумніваюсь у його щирості. Ваш син ница людина. А може як і ви. В очі одне, поза очі інше. Не знаю, але зараз з'ясую. Отже, ручка чи диктофон? — продовжую напирати.

— Ручка... І що писати? Письмове зізнання у зраді Платошику? І що ти цим хочеш досягти? Платоша знав про це все, але він у могилі. Кого ти зібралась дивувати цим зізнанням?

— І це теж напишете, але цього мало, тож... Я хочу, щоб ви підтвердили, що знаєте таку особу, як Тимчук Ірма Борисівна і що вона була коханкою Харитона. А ще напишіть обов'язково про те, що біологічного батька Марфи звали Борис Тимчук.

Руслана Геннадіївна застигає у дикому здивуванні. Це викликає мій негучний майже переможний оклик.

— Я що ж? Влучила у ціль?! — сміюсь в обличчя жінці. — Гаразд, не напружуйтесь так — видихніть. Мене не цікавить як так сталося, що донька вашого коханця стала коханкою вашого сина й намагалася вибити з нього купу грошей. Це вже ваша брудна білизна. Руслано Геннадіївно, мене цікавить, чи знали ви, що дружина вашого вже давно покійного коханця, котра працює здавна гінекологом, ось вже років зо три як лікує мене?

— Що?! Вона... вона твій лікар?..

В очах не молодої пані виникає... страх і подив... Вона не знала — розумію це точно. І таке розуміння мене засмучує.

— Так, Руслано Геннадіївно. Марія Олександрівна Тимчук, котра працює нині на дівочому прізвищі Павлова, — це мій гінеколог. Я тепер зрозуміла, чому ви боялися переривати вагітність, коли ходили Марфою. Вона була й вашою лікаркою свого часу теж. І вона безжальна людина. Ви знали, що їй відомо про коханку чоловіка та страшилися, що вона вас вб'є, а все спише на нещасний випадок...

Жінка зморено тягне пальці до своїх зморшкуватих очей. Тре їх.

— Вона знала про зраду чоловіка — так. Тільки не знала, що коханкою була я... Але коли Боря помирав, то сказав їй, що має ще одну доньку... Маша сама так говорила, — у напівсили голосу мовить вдова. — Я дізналась, що Ірма то донька Борі, коли вже на світ з'явився Тео. Народити сина від Харитоші та на цьому підґрунті заволодіти всім, що є в мене — це було метою Тимчуків... Вони вициганили у нас квартиру, море грошей... От тільки у них не вдалося оженити Харитошу на Ірмі. У нього... Він...

— Фобія вагітних. Так — я знаю, — перериваю жінку, бо та починає мимрити. — У них не вдалося заволодіти зв'язками вашої сім'ї, зате зіпсувати життя шантажем — цілком, як бачу... І вам, і мені... Ви знали, що Харитон у змові з Марією Олександрівною? Вони труїли мене! Знали, що вони змусили мене думати, що я безплідна?! — зриваюсь на крик. Емоції підступають до горла та просяться вийти.

— Що?! Вони... Ти безплідна?

І знову мене настигає невдача. Удати незнання так, як це робить зараз Руслана Геннадіївна не можливо. Вона нічого не знає. Ні-чо-го... І все ж, ймовірно на засадах жіночої солідарності, бере кулькову ручку з моїх рук...