Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Між світами, Ілля Попенко

Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

37
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 136 137 138 ... 152
Перейти на сторінку:

Через півгодини, завдяки супутниковому телефону, група пошуку, яка складалася з двохсот чоловік, знайшла Наста вже напівмертвого від нестачі кисню. Хлопець втратив свідомість і впав обличчям в землю, майже не маючи доступу до повітря. Всі були неймовірно здивовані, коли на тому самому місці також знайшли і братські могили, в яких росіяни ховали вбитих українців. Це було дуже важливо, як доказ російських злочинів. Як крапка для тих, хто був вже знесилений у пошуках своїх рідних, що одного разу просто вийшли з хати й так і не повернулися.

***

(2 доби потому)

Микола Миколайович увійшов тихо і так само тихо причинив за собою двері. Було дуже рано, навіть сонце ще не здійнялося над Донбасом, але Міров вже був на ногах. Наст також не спав, дивлячись перед собою і пригадуючи позавчорашні та вчорашні події. Спочатку Цвірк, а потім… це створіння. Хлопцю потрібно було викинути його з голови. Забути про нього, але не вдавалося. Іноді, коли якась медсестра заходила в палату та відкривала вікно на провітрювання – Насту здавалося, що він знову чує це. Чує у подиху вітру: «Іди…». В ці моменти він підривався з ліжка і грюкав вікном так, що воно ледь не відпадало.

Цвірка відправили у психіатричну лікарню Сєвєродонецька. Коли Наста спитали, що трапилося тоді, коли він заглибився на кілометр у хащу – хлопець збрехав. Вигадав щось безглузде, на кшталт: «Мені захотілося пройтись територією у пошуку нових місць, де росіяни катували наших». Навряд чи хтось би повірив, але майор Калиниченко, що був присутній при цьому, підтвердив Настову брехню: «Так, він казав мені, що хоче пошукати щось, але я не дозволив йому, тому він скористався часом, коли в нас сталися… деякі негаразди й пішов». Комісія, яка розпитувала хлопця, ставилася до нього дуже прискіпливо – каверзні питання, холодність тону. Наст відчував, що щось не так. Коли питання завершилися і всі покинули його палату – Максим Калиниченко залишився та сів на краєчку ліжка. «Не знаю, що то було малий, і знати не хочу, але запам’ятай: війна не закінчилася – тримай язик за зубами, відтепер твоя війна закінчиться, тільки коли ти помреш – не всім подобаються герої, тим паче… відомі герої», – закінчив він тоді і пішов з палати, а Наст так і залишився в тиші, де були лишень снодійний звук булькотіння води та кисень з канюль у його носі, що іноді видавав тихе посвистування. Як хлопець зрозумів із вчорашніх розповідей Рудого, який підслуховував усі лікарняні плітки, поруч з палатою Цвірка була вже підготована нова – для Анастаса Яковенка, який лишень завдяки спільним зусиллям лікарів на чолі з Міровим і свідків – майора з його людьми, залишився лікуватись тут, в лікарні для психічно здорових людей.

– Зачєм ти опять снял? – обурено подивився завідувач на хлопця, носові канюлі якого дули йому в підборіддя замість ніздрів.

– Сушить…

– Х‑е-е, – зробив тяжкий видих той, розуміючи, що пояснювати Насту про користь кисню для його мозку зараз, це те саме, що вчити кільку математиці. – Я знаю, што ти ходіл к нєй… нє раз, – похмуро насупив брови Міров, дивлячись на Наста. – Хоть ми і договорілісь…

– Е‑е, – насупив брови вже хлопець, видаючи себе за дурника, який не розуміє, про що йдеться.

– В єйо палатє камєра…

– А‑а, – зробив вигляд усвідомлення Наст, піднявши брови до гори.

– Нужно, штоб ти прішол… – раптом змінив Міров тон на дуже м’який. – Пожалуйста.

– Звісно, – аж перелякався Наст, киваючи головою. – А що трапилося?

– Я расказал єй. Всьо как єсть. Отмєніл фентаніл, – перевів він погляд на підлогу.

– Чого ви не розповіли мені про ногу тоді, декілька діб тому?

– Ти нє спросіл. Я сказал тогда – спрашівай, што хочешь. Ілі тєбє інтєрєсна моя дочь била только с налічієм всєх конєчностєй!? – різко визвірився він.

– Ні-ні, мені все одно, чесно, – намагався виправдатися Наст в спину Мірову, що вже почав рух на вихід з палати.

– А вот мнє нє всьо равно, парєнь! Мой дом унічтожен! Освободілі! А с нім освободілі почті всє сбєрєженія, коториє я храніл дочєрі на учьобу в Лондонє! Как тєпєрь мнє поставіть єй протез за 50 тисяч євро?! Ілі может в твоєм ободраном рюкзакє завалялісь?! – з розлюченими червоними щоками ткнув він пальцем на рюкзак хлопця, що пережив вже усе, що можна, разом із ним. – А‑а?!

Наст не відповів, лишень подивившись сумним поглядом у вікно. Ця тема дуже болісно била лікарю в самісіньке серце. Його домівка була знищена, грошей не лишилось і єдине, що частково вціліло це була його улюблена мишка, для якої він працював тут кожного дня, кожної години, гадаючи, як йому розрахуватись за найсучасніший в світі протез, який був єдиною надією його доньки на відновлення життя – до майже такого ж рівня, як був до цієї трагедії.

Через двадцять хвилин Наст вже переминався з ноги на ногу, стоячи перед входом в палату Ліри. Нарешті, глибоко вдихнувши, він увійшов, натягуючи маску щасливої людини, що радіє сонячним променям, приходу весни і теплому дощу за вікном.

– Привіт-­привіт! – швидким кроком рушив він до дівчини, яка вже не спала і не лежала зовсім. Ліра сиділа в ліжку, навіть не підвівши голови на відвідувача. Її набрякле обличчя не було тим чарівним, янгольським, Ліриним, до якого так звик хлопець. Очі були червоні від літрів вилитих сліз, ніс – синюшний від постійного тертя хустинкою. – Ну як ти, квіточко… – став на колінку поруч із ліжком Наст, обережно узявши її долоньку поміж своїх двох.

– Нормально, хм, – шморгнула носом вона, навіть не підіймаючи своїх очей на хлопця, немов соромлячись його.

– Ти ж пам’ятаєш, як я до тебе з банкою приходив? – спробував розпочати з чогось веселого Наст. І коли дівчина беземоційно похитала головою у сторони, продовжив. – Та, короче, в мене ж у грудях була отака товстенна трубка… болюча, капець… і вона тяглася у банку, там така е-е… водичка з кров’ю була, от… ну і батько твій сказав: прийдеш до Ліри, коли приберуть цю банку, тобто трубку, короче, – махнув по повітрю долонею він. – Я, ясна річ, не послухав… Ну, ти ж мене знаєш. Узяв її під пахви і тинь-тинь-тинь, – зробив він рухи пальчиками по руці дівчини, імітуючи, як він йшов до неї навідатись. – До тебе на 4-й поверх. А потім…

1 ... 136 137 138 ... 152
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Між світами, Ілля Попенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Між світами, Ілля Попенко"