Читати книгу - "Останнє літо"

А вас ми берегли для цього удару. Чекаємо від вас, що не випустите з Могильова жодного танка, жодного «фердинанда», жодної машини, жодної гармати. Нічого й нікого! Хто з вас від перших днів війни воює? Підніміть руки. — Майже третина офіцерів піднесла руки. — Це добре. І добре, що живі залишились; німці на інше розраховували. Від вас і ваших товаришів завтра вимагається тільки одне: зробити тут, під Могильовом, німцям сорок перший рік навпаки! І не просто навпаки, а ще крутіше! Ви через сорок перший рік пройшли — і живі, і не в полоні, і я теж, як і ви. А німці нехай завтра від вас такий сорок перший рік одержать, щоб, хто не мертвий, той у полоні, а хто не в полоні, той мертвий! Зрозуміло чи щось іще пояснити?

— Не треба, товаришу командуючий!

— Командир самохідного артилерійського полку підполковник Гусєв, так? — Серпіліну закарбувалось у пам’яті це прізвище, ще коли підполковник відрекомендувався. — Де починали воювати, товаришу Гусєв?

— Під Перемишлем, товаришу командуючий.

— А я тут, під Могильовом. І тут же, під Могильовом, познайомився тоді з вашим однофамільцем, теж артилеристом, капітаном Гусєвим, який вийшов сюди з-під Бреста з боями, з останньою гарматою свого дивізіону. І загинув тут. І останні п’ять солдатів його в землю опустили. І до мене прийшли, щоб далі воювати…

Серпілін зупинився й, проковтнувши клубок, що стояв у горлі, дивлячись в обличчя людей, які майже всі були набагато молодші за нього, сказав несподіваним для них тихим голосом:

— Сам навіть не знаю, навіщо згадав. Вам і так усе ясно. Та коли вже спало на пам’ять — де подінеш? Бажаю вам успіху в завтрашньому бою.

— Товаришу командуючий, — сказав Галчонок, — від імені особового складу бригади й доданих їй частин обіцяю: виконаємо присягу до кінця!

Нічого більше не сказав, і це сподобалося Серпіліну.

Коли надто багато сил витрачають на обіцянки — надто мало залишають на виконання.

Відпустивши офіцерів на перекур, Галчонок вийшов провести Серпіліна.

— Може, затримаєтеся, товаришу командуючий, покуштуєте в танкістів хліба-солі?

— Дякую. Покуштуємо, коли завдання виконаєте!

— Тепер доведеться пообідати в них десь за Могильовом, — уже в дорозі сказав Серпілін Синцову. — Коли пообіцяв — брехати незручно. Буває, звичайно, й інший погляд у нашого брата, що тільки підлеглі нам брехати не мають права, а ми їм маємо! Як був до війни журналістом, не помічав цього за людьми? — І, не чекаючи відповіді, спитав у Синцова про те, про що вже не раз думав: — Що, коли, закінчивши операцію, підберемо на твоє місце іншого, а тебе — на стару стезю, до нашої армійської газети?

— Не хотів би цього, товаришу командуючий, — сказав Синцов. — Залишається моє попереднє прохання — в стрій!

— А чому не в газету? Війні вже кінець видно, а при демобілізації — дивлячись правді у вічі — навряд чи з своєю рукою в кадрах затримаєшся. Як і багатьом іншим, доведеться повертатися до довоєнного діла. Рано чи пізно…

— Разом з усіма — згоден, товаришу командуючий, а раніше за всіх — немає бажання!

— Немає, то й немає… А до війни, мабуть, думав, що так усе життя в газеті й сидітимеш, статті друкуватимеш?

— Не зовсім так, товаришу командуючий, до війни — чекали війни. На все життя вперед не думали!

— Теж правильно, звісна річ, — кивнув Серпілін і раптом сказав про себе: — А я от ніколи нічого не писав так, щоб потім надрукували. Тільки курс лекцій з тактики свого часу розмножили на цьому, ну, як його… — Він забув слово і шукав допомоги в Синцова.

— На ротаторі?

— Еге. Не знаю, де воно тепер. А може, на краще, якщо пропало. Після війни багато над чим з того, що до неї писалося, лише головою хитатимем… Ти дивись, який день сьогодні…

День справді після полудня видався на диво. Сонце, навіть схиляючись до заходу, світило так, ніби цьому дню, що почався шістнадцять годин тому, не буде кінця.

День був такий неймовірно довгий і стільки в ньому всього було, що навіть смерть Тализіна, яка в інший день довго здавалася б, що вона ось-ось сталася, вже відсунулась далеко назад, і згадки про неї стільки разів за день були перервані різними міркуваннями, наказами, повідомленнями, що теж здавалися вже давніми. Війна пішла далі й з кожною годиною все більше змушувала думати про інше, а не про те, загорнуте в плащ-палатку, що було раніше Тализіним…

Бойко просто з порога зустрів Серпіліна повідомленням, що міст наведено, а плацдарм за Дніпром Кирпичников дедалі розширює.

Звістка — найважливіша за день. Коли вже у Бойка відверта радість на обличчі — а це буває раз на рік за замовленням, — то й він чекав з нетерпінням! І, щоб якнайраніше одержати це донесення, протягом цілого дня, як безвідмовний насос, перекачував звідси, ззаду, туди, вперед, і техніку, і людей, і транспорт, і накази, й нагадування.

— Міст навів, а техніка пройшла в нього по тому мосту? — спитав Серпілін.

— Про це не доповів.

— Зв’яжися з ним, запитай.

— Навіщо його даремно од діла відвертати, Федоре Федоровичу, — заперечив Бойко. — І так ясно: коли навів міст, то й техніку по ньому переправляє.

— Тобі ясно, мені ясно, а може, комусь і неясно, — сказав Серпілін. — Накажи, щоб з’єднали. — І, поки з’єднували, спитав: — Із штабу фронту багато було дзвінків?

— Не смикали, все в нормі, — сказав Бойко. — Тільки останній дзвінок не дуже приємний. Перепитували, скільки полонених і скільки трофеїв за день. Мабуть, для підсумкового фронтового зведення хотіли б витиснути з нас якнайбільше. Не вистачає для ефекту.

— Що відповів?

— Відповів: скільки є— стільки є. Полонених можемо тільки взяти, народити не можемо.

— Нічого, — сказав Серпілін. — Ще не замкнули їх. Замкнемо — все наше буде!

Бойко взяв трубку. На проводі був Кирпичников.

— Самі говоритимете з ним? —