Читати книгу - "Останнє літо"

затуливши трубку рукою, спитав Бойко.

— Сам.

На запитання «Що переправлено?» Кирпичников відповів:

— Два дивізіони важкої артилерії вже на тому березі, а третій на мосту.

— Коли так, інших запитань немає, — сказав Серпілін. — Залишилось подякувати тобі за міст. На командира окремого понтонно-мостового батальйону готуй подання до нагороди сьогодні ж. А то заберуть од нас і не дістане належного. Про інших самі не забудемо. Бажаю успіху.

Серпілін поклав трубку, але, перш ніж доповісти командуючому фронтом, наказав з’єднати себе з командиром лівофлангового корпусу Вороніним, у котрого сьогодні не був…

Розділ двадцятий

Коли наприкінці п’ятої доби білоруської битви командуючого групою армій «Центр» генерала-фельдмаршала Буша було знято з його поста, призначений замість нього фельдмаршал Модель одразу ж вилетів до Бобруйська, в штаб оточеної дев’ятої німецької армії, ще сподіваючись відвернути катастрофу.

За іронією долі рівно за три роки до цього, двадцять восьмого червня тисяча дев’ятсот сорок першого року, тоді ще не фельдмаршал, а генерал-лейтенант Модель, командир третьої танкової дивізії, прорвавши російський фронт, перший увірвався в той-таки Бобруйськ.

Тепер, через три роки, здійснивши свій ризикований політ до Бобруйська і насилу вибравшись звідти, Модель змушений був розпочати свою діяльність з наказів відступати, залишати міста і будь-якою ціною вириватися з оточення.

У наших військах того ранку, двадцять восьмого червня, ще не знали ні про заміну генерал-фельдмаршала Буша генерал-фельдмаршалом Моделем, ні про перші накази нового німецького командуючого.

Зате знали інше, цілком очевидне, що, прорвавши оборону німця, вже п’яту добу йдемо вперед по дванадцять-п’ятнадцять кілометрів на день і що німцеві доводиться скрутно. І оце почуття, що німцеві скрутно, поступово ставало загальним, згори донизу.

Серпілін, виїхавши вранці з командного пункту у війська, не лише пфділяв це почуття, яке в нього, як у командуючого армією, спиралося до того ж на величезну кількість різної інформації, а й був щасливий ним і відчував приплив упевненості, що й надалі все має піти якнайкраще. Треба тільки ні в якому разі не дати німцям відірватися. Це — найважливіше, навіть важливіше, ніж те, за скільки саме годин визволимо Могильов.

Учора ввечері одрізані в Могильові німці відхилили нашу пропозицію — здатися. Відповіли мовчанкою. А слідом за цим двічі пробували прорватися з Могильова спочатку Мінським, а потім Бобруйським шосе, які сідлала з заходу рухома група. Сьогодні можна було чекати й нових спроб вирватись, і дальшого затятого опору в самому місті.

Хоч командування фронтом і вимагало якнайшвидше скінчити з Могильовом, Серпілін міркував собі: якщо німці там, у Могильові, битимуться до кінця, то хоч би як ми старалися повністю ліквідувати їх у вуличних боях, може піти і день, і два. Місто є місто, а Могильов — місто губернське, і в ньому, особливо в центрі, багато й міцних старих будинків з товстими стінами, й підвалів, і всяких інших можливостей, щоб битися, — якби тільки була рішучість!

Лівофланговий корпус армії, сьогодні зранку продовжуючи наступати на Могильов, воював уже на околицях.

Там учора півдня сидів Серпілін, там залишався Захаров, туди ж таки зранку поїхав і Кузьмич. А Серпілін на світанку поїхав у свої два правофлангові корпуси, які після оточення Могильова поспішали тепер прямо на захід, на Друть і Березіну, слідом за відступаючими німецькими частинами, що залишились поза могильовським котлом.

Дуже хотілося швидше скінчити з Могильовом, але, якщо всю свою увагу приділимо цьому, а переслідувати німецькі частини на відході будемо мляво, можемо зробити послугу німцям, дамо їм сісти на такий зручний для оборони рубіж, як Березіна.

Могильов був для Серпіліна першим великим містом, яке вони визволяли в цій операції. Там оточені німці, і там їх треба буде брати в полон. Там успіх набирав відчутних обрисів, він начебто вже існував! Та хоч і кортіло побачити на власні очі зі спостережного пункту однієї з дивізій, як вриваємось у той самий Могильов, де ти починав війну, Серпілін усе-таки поїхав туди, де вважав себе потрібнішим — у корпуси до Миронова та Кирпичникова. Їхати туди треба було просто зранку, не гаючи часу.

Треба, бо йде шостий день важкої і трудомісткої операції, з форсуванням чотирьох річок. А попереду ще одна — Друть, а за нею ще одна — Березіна… І, незважаючи на весь свій порив і піднесений настрій, люди в отакій операції з кожним днем усе дужче стомлюються і недосипають. Не так уже й просто щоранку, як розвидніє, заводити ще на одну добу всю цю машину, котру при будь-якій кількості техніки все одно рухає вперед людська воля. Коли позаду вже кілька днів наступу, армії, як стомленій людині, важко одразу, зранку, ставати до роботи, їй треба заново розкачатися, розійтись, щоб поступово набрати швидкості…

Серпілін свідомо виїхав сьогодні дуже рано, звечора попередивши командирів обох корпусів. Хотів своєю присутністю вплинути на них, щоб раніше почали розкручувати машину наступу.

Трохи схитрував при цьому — сказав обом, що буде на п’яту ранку, а потім, приїхавши до першого, до Кирпичникова, подзвонив від нього Миронову, що буде пізніше.

Але й у Миронова тим часом машина була заведена, і він, вважаючи, що до нього з самого ранку приїде командуючий, діяв відповідно до цього.

Серпілін не перебільшував значення своєї присутності; за всім скрізь і всюди не простежиш — і не можна, і не треба, бо втома втомою, а сумлінних людей усе ж таки набагато більше, ніж несумлінних. А проте для користі справи не знехтував цього разу маленькою хитрістю.

А почав не з Миронова, а з Кирпичникова — і тому, що той, як і раніше, йшов швидше за всіх і міг перший вирватися до Друті, і тому, що уявляв собі настрій цього молодого й честолюбного командира корпусу, який першим завоював плацдарм за Дніпром, першим навів міст і пропустив через себе рухому групу, що відрізала Могильов. Усе це його успіхи, їх у нього не відбереш! Але загальний хід подій і загальна користь невблаганно вимагали спочатку