Читати книгу - "Останнє літо"

забрати саме в цього командира корпусу, який діяв найкраще, одну дивізію для сусідньої армії, а потім змусили, не повертаючи в обхід Могильова, без перепочинку штовхати його корпус уперед, на захід. І якщо дивитися по карті, виходило, що він начебто вже непричетний до визволення Могильова, хоч напочатку зіграв у цьому першу скрипку!

Серпілін відчував не лише необхідність, а й особисту потребу побувати в Кирпичникова, переконати його, що тепер нам найважливіше форсувати Друть і, не спиняючись, іти до Березіни, — Могильов у нас і так у кишені!

Німець, котрий у Могильові, тепер не втече, а ось той, що просто перед ним, Кирпичниковим, може втекти. І якщо корпус сьогодні, на хвості в німця, вийде до Друті, то Кирпичников знову зробить цим основне діло, як зробив його два дні тому, коли перший вийшов до Дніпра.

Що наказано, Кирпичников і так виконає! Але треба, щоб він до кінця зрозумів свою роль в операції: як був, так і лишається на головкому напрямі. Так і є, коли не думати, що кінчаємо війну в Могильові.

Ми на цьому не кінчаємо воювати, а якраз починаємо!

Саме так і висловився Серпілін, коли говорив з Кирпичниковим. Була в цій розмові, як і потім з Мироновим, ще одна тонкість. Запроваджене як правило після Курської дуги найменування частин за назвами міст, які вони визволяли, задовольняло законне бажання слави. Але тут була й своя складність. Оперативне мистецтво, яке зросло за час війни, здебільшого вимагало не брати міст у лоб, а обходити, оточувати, змушувати німця кидати їх.

І часом виходило, що саме той, хто відіграв основну роль — змусив німця квапливо кинути місто, — не потрапляв до наказу. А діставали найменування лише ті, що перші ввірвалися!

Формулювання: «Такі-то при сприянні таких-то…» — теж не завжди відповідало мірі зусиль. Бувало й так, що «сприяючі» виконували якраз найважчу роботу війни.

Правда й інше: на війні сьогодні — одному насіння, другому коріння, а завтра — навпаки! Та це не кожного втішить. І добре, що ці накази з найменуванням частин тепер дедалі докладніше опрацьовувались, якнайточнішо узгоджувалися з дійсним ходом справ і мірою праці.

Звичайно, в свідомості жителів — їхній визволитель той, кого першого зустріли! Та на війні добре знають, як часто бувають у міста й інші визволителі, які навіть не заходили до нього, навіть ні вулиць, ні околиць його не бачили, а без їхніх зусиль воно ніколи б не було визволене!

Серпілін не раз думав про це, інколи знаходячи в наказах похибки, а інколи радіючи з їх справедливості. Все це він виклав Кирпичникову, вже віддавши всі розпорядження, перед від’їздом, за склянкою чаю. Не хотів відкривати торгівлі, прямо обіцяти, що будуть твої дивізії могильовськими, хоч ти й опинився далеко від Могильова. Але міркування своє Кирпичникову висловив. І, тільки висловивши, відчув, як це до речі.

З Мироновим щодо цього було простіше. Менше було в ньому того честолюбного вогню, яким горів Кирпичников. І взагалі менше, ніж потрібно. Воював Миронов сумлінно, виконував накази беззастережно, з ним було простіше, ніж з Кирпичниковим. Та простіше — ще не завжди краще! Якщо будеш сам собі вважати, що з ким простіше, з тим і краще, — прогавиш… У Миронова при всіх його знаннях і сумлінності ретельність — лише на довжину одержаного наказу. А від Кирпичникова, при всіх його вадах, можна сподіватися, що, дійшовши до кінця наказу, не зупиниться, на свій риск піде далі.

Пробувши до полудня в корпусах Кирпичникова й Миронова і залишивши там командуючого артилерією армії довершувати розпочате, прискорювати просування артилерії до Березіни, Серпілін повернувся на південь і їхав тепер тим шляхом, яким ішла вчора, в обхід Могильова, рухома група армії.

Буває так, що, як командарм, відповідаючи за все, разом з тим за якусь частину цілого почував на собі подвійну відповідальність. Так було для Серпіліна і з цією рухомою групою. Він сам, на свій риск, наполіг створити її за незвичайно короткий час, уже в розпалі бою відкинувши побоювання, що вона не досить потужна своїм складом, — коли б чого не сталося! Сформував так, що на ділі, а не на папері була рухомою — вся до одного солдата — на колесах і гусеницях. Вірив, що в таких випадках — великий, як ломака, а дурний, як собака, малий червінчик, та дорогий! Сам учора вранці приїхав на плацдарм ввести її в прорив, ревно стежив за кожним її кроком, а тепер хотів особисто впевнитись, як виконано накази, які віддав учора ввечері, одержавши донесення про те, що німці намагаються прорватись.

Дізнавшись про ці спроби, він не завагався й не відмінив свого розпорядження корпусам Миронова та Кирпичникова — просуватись, як і просувалися, на захід, до Березіни. Не піддався і першому бажанню повернути ліворуч, у тил Могильова, хоча б одну з дивізій Миронова.

Не став плутати карти командирові корпусу, роздвоювати його увагу.

Але сто одинадцятій дивізії, яка залишилась у резерві армії й яку ще раніше, вдень, зрушив з плацдарму слідом за танкістами, наказав пришвидшити просування, стати позаду рухомої групи обличчям до Могильова і в разі чого теж вступити в бій.

Чуття підказувало, що німці не зіпхнуть танкістів ні з Мінського, ні з Бобруйського шосе. Та чуття чуттям, а береженого бог береже. Те, що візьмемо Могильов на кілька годин пізніше, ніж наказано, тільки-но візьмемо — спишеться. Тим більше, що, судячи з останньої розмови з Бойком перед від’їздом від Миронова, вже третина міста в наших руках. А от якщо дозволимо хоча б частині німців вирватися з Могильова, тут і сорому не збудешся, і сам собі не простиш!

Дивлячись на дорогу, якою вчора пройшла рухома група, можна було візуально перевіряти по ній учорашні донесення полковника Галчонка. Одне за одним на шляху поставало те, що було в них перелічено. Спочатку в око впало кілька спалених німецьких бронетранспортерів і три розбиті штурмові гармати «фердинанд» — перший німецький заслін, по якому вдарив Галчонок після того, як рвонув з плацдарму.

Потім на схилі пагорба з’явилась розбита, розтрощена танками позиція німецької протитанкової батареї. Одна покинута гармата стирчала хоботом