Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"

Криму, русло річки висохло, й води в тунелі майже не було. Коли всі увійшли і потроху звикли до темряви, Сергій почав повільно, сантиметр за сантиметром, досліджувати склепіння променем ліхтаря.

– Щось шукаєш? – запитав його Антон, який хоч і пропустив Сергія вперед, та все ж намагався й далі керувати.

– Перевіряю, чи не прогнило, чи немає провалів. У шахті, щоб ти знав, перед початком роботи завжди перевіряють надійність укріплень і підпорок. Тунель хоч і не старий, але он які щілини в бетоні. Це зараз у ньому сухо, а як дощі йдуть, то, напевне, до половини затоплює. Треба йти дуже обережно, щоб де не провалитися.

Антон кивнув, погоджуючись:

– Твоя правда. Але часу обмаль, якось би швидше треба.

– Добре, йдемо вже, – відповів Сергій і поволі рушив уперед.

Чим далі заглиблювалися в тунель, тим більше здавалося, що вони бредуть справжньою гірською печерою. Порепані стіни поросли мохом і цвіллю, а зі стелі місцями звисали справжнісінькі сталактити. Сонячні промені ніколи не потрапляли сюди, тому тут завжди було прохолодно й волого. У перші ж хвилини юні дослідники пошкодували, що не прихопили з собою теплого одягу.

Сергій обережно йшов попереду, показуючи, де оминати вапнякові нарости й калюжі біля тріщин у стіні. Подолали вже метрів двісті чи й більше, а бетонний мур все ще не закінчувався. Раптом Сергій помітив тьмяне світло, що проникало згори. Хлопець задер голову і побачив колодязь, який вів на поверхню. Світло просочувалося з вентиляційних отворів люка над колодязем. «А нічогенько ми заглибилися – так поверхів на три-чотири під землю», – подумки здивувався Сергій і продовжив шлях. Ще за кілька десятків метрів він несподівано об щось перечепився і впав.

– Під ноги треба дивитися. Теж мені поводир, – пробурмотів Антон, допомагаючи йому піднятися.

На щастя, ліхтарик, вислизнувши з руки Сергія під час падіння, не розбився і лежав біля калюжі, освітлюючи великий рюкзак, через лямку якого перечепився хлопець.

З криком: «Ура! Скарб!» Сашко хотів було вже схопити рюкзак, але Антон спіймав його за руку, смикнув до себе й вигукнув:

– Здурів? Який скарб? У часи Міледі рюкзаків не було.

– Ну то й що? Усе одно перевірити треба, що в ньому.

– А якщо там вибухівка?

– З якого це дива?

– А з якого дива хтось заховав рюкзак у підземеллі?

– Еге-е-е, – озвався Сергій, який роззирався навколо. – Та тут ще скарби є.

Він посвітив ліхтарем праворуч. Діти побачили ще два вщерть заповнені рюкзаки. Один із них навіть не защіпався і з нього стирчало щось кругле.

Антон знову захвилювався:

– Обережно! Може, це підводна міна часів війни?

– Ну ти загнув, друже, – усміхнувся Сергій. – Міни мають довгі вусики-щупальця, а це щось гладеньке, мабуть, м’яч. Зараз дізнаємося.

Хлопець заходився розв’язувати шнурівки рюкзака, незважаючи на Антонові застереження. Коли Сергій спробував витягти кулеподібний предмет, з’ясувалося, що він занадто твердий як для м’яча. За ним з рюкзака потягнулися якісь шланги й трубки.

– Усе зрозуміло, – підсумував Сергій. – Це шолом від водолазного костюма. Мабуть, хтось із водолазів забув ще в ті часи, коли споруджували тунель.

– А виглядає як новий, – заперечив Антон. – І рюкзак за півстоліття спорохнявів би й пліснявою покрився.

Тим часом Сашко теж наблизився й посвітив екраном мобільного на знахідку.

– С... С... С... Р, – повільно прочитав він тьмяний напис. – Що б це могло означати?

Сергій лише стенув плечима, а Антон не дуже впевнено припустив:

– Може... може це назва водолазного клубу?

Раптом озвалася Оленка, ніби згадала щось дуже важливе:

– Це не клуб! Це СССР! Держава так називалася колись.

– Щось таке пригадую з історії, – погодився Антон. – Але навіщо було на водолазному шоломі писати назву країни?

– От цього я вже не знаю.

– Я знаю! Я знаю! – радісно загукав Сашко. – Зовсім це не водолазний шолом! Це шолом космонавта!

– Ах-ха-ха! – розсміялися Сергій та Ан­тон. – Водолаза в приморському тунелі ще можна уявити, але що тут міг робити космонавт?!

– А про крадіжку з артеківського музею космонавтики забули? Цей шолом – викрадений експонат!

Сміх у тунелі одразу ж припинився. Діти заходилися розв’язувати всі три рюкзаки. В одному був космічний скафандр, у другому – тюбики з їжею для космонавтів, фотографії та особисті речі Юрія Гагаріна з дарчими написами, а в третьому – якісь незрозумілі прилади, напевне, з космічного корабля. Сергій почав уже надягати скафандр, однак Антон зупинив його й заходився пакувати речі у наплічники.

– Чому ти не даєш мені приміряти? – обурився Сергій. – Коли ще така нагода випаде?

– Це речі з музею, їх треба віддати.

– Та хіба я проти? Приміряю, сфотографуюся і віддам. Буду вдома хлопцям показувати.

– А в міліції не хочеш розповідати? Ми й так уже біди накоїли, хапали все підряд і тепер на речах наші відбитки пальців залишилися. А відбитки справжніх злодіїв затерли.

– Ой, справді.

– Отож бо. Іди тепер доведи, що ми не причетні до злочину.

– Але ж музей обікрали ще до нашого приїзду в «Артек».

– Ну, хоч якесь виправдання маємо. Отже, так! – Антон знову взяв на себе командування. – По-перше, у темряві фото на камеру мобільного телефону не вийде. А по-друге, пакуємо й виносимо на поверхню. Десь переховуємо й тільки тоді повертаємося на пошуки діамантів.

– Для чого так ускладнювати? – не погодився Сергій. – Можемо залишити все як є і продовжити пошуки. А завтра розповімо начальникові табору про рюкзаки й нехай самі дістають їх звідси.

– Про діаманти теж розповімо?

– Ні, звісно.

– А як тоді пояснити наш похід до тунелю?

– Ну-у-у...

Оленка підставила плече Сергієві:

– А не треба нічого розповідати. Достатньо написати анонімну записку й підкинути начальникові в кабінет.

– Яку записку? – не зрозумів Сергій.

– Анонімну, тобто без підпису. Начальник не здогадається, хто її написав, а інформацію дістане.

– Ідея непогана, – погодився Антон. – Але він може не одразу помітити записку або подумає, що це чийсь жарт. А тим часом злодії повернуться за наплічниками. Вони ж не навічно їх тут залишили, лише на певний час, поки вляжеться буча. Розумієте? Тому пропоную все-таки їх винести й переховати, щоб злочинці вже точно до них не добралися. Згода? То берімося до роботи, час минає...

Рюкзаки виявилися занадто важкими, щоб винести їх за один раз. Тому вирішили виносити по одному. Сергій та Антон підхопили найважчий, наповнений приладами з космічного корабля, й удвох понесли до виходу.

Тим часом Сашко з Оленкою у темряві намагалися навпомацки запакувати скафандр, який вперто не влазив. Коли