Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

В нашому будинку!

На кілька поверхів нижче.

Як зручно! Він міг спокійно їхати додому, затриматись на годину чи дві в чужій квартирі, а потім прийти до мене. Навіть не треба було замислюватись, ховатися.

– Ні, я просто підвозив її додому. Так, я робив так не раз. Винен. Але це не зрада, підвезти колегу, якщо нам однією дорогою. Але цього разу ... Все пішло не за планом. Ми попрощалися, а потім вона поцілувала мене. Я мав відштовхнути, але не зробив цього. Я жалкую.

Це схоже на перекручену форму мазохізму.

Знову і знову слухати виправдання чоловіка. Навіщо? Йому полегшає? А мені? Мені буде гірше від його пояснень чи ні? Напевно ... Все ж трохи краще, якщо він тільки раз зрадив мені. Не скасовує зрадництва, але... Хоча б себе дурною не вважатиму, що не помітила ознак.

Адже все налагоджувалося! Діма навіть менше став їхати у відрядження останнім часом. Після того, як спізнився у пологовий будинок, він намагався частіше залишатися в місті. А тепер… То було не для мене?

– Ти познайомився з нею у відрядженні? Взяв працювати, щоб не їздити далеко? Звичайно. А я думала...

– Ні. Я ж сказав, що нічого не було раніше. Я не знав її до того моменту, як вона прийшла у фірму. Її взагалі Мирон порадив, у нього з декрету поверталася продажниця, двоє не потрібні були. Ти знаєш, що ми часто обмінюємось співробітниками.

Невизначено знизую плечима, не знаючи, чи можна вірити словам чоловіка? Як тепер вірити хоч у щось? Але Мирон – його найкращий друг, вони з першого класу знайомі, потім удвох до армії пішли до університету.

Працюють також разом. І співробітники їх іноді переходять з однієї фірми в іншу, у цьому Діма не бреше. Якщо хтось хороший спеціаліст, але хоче інший графік чи інший район для роботи.

Але як мені це перевірити? Зателефонувати Мирону з питаннями? Уявляю його реакцію. Ми не дуже добре спілкувалися, я знаю, що дратую чоловіка. Адже я вирвала з його життя Діму, замість вечірок – чоловік зі мною був. Замість парубоцької вечірки – мчав до мене. Ми мали стан «холодної війни».

А потім мене починає бити від злості. Я натягую посмішку для Русланчика, щоб не лякати, але не можу приховати своєї реакції. Чому я взагалі маю думати про це? Діма нехай сам все доводить!

– Тась, - чоловік ніби відчуває мій настрій, робить крок уперед. – Дай мені пару днів, гаразд? Я дістану будь-які докази. Запис у трудовій, відео з камер, що завгодно. І…

Його пояснення обриває дзвінок мобільного, чоловік перемикає свою увагу. Поза стає напруженішою, стискає щелепу, зітхає важко. І ніби губиться від того, що застукали на гарячому.

І я знаю хто йому дзвонить.

– Вона дзвонить? Ти відповідай, не соромся, - сприскую отруту, притискаю сина ближче. – Часто зі співробітницями номером обмінюєшся?

– Не вона, Тась. Мирон.

Демонструє мені екран, а я розумію, що втомилася від виправдання. Менше ніж доба минула, а мене вже вивертає. Якщо я пробачу, то завжди так буде. Кожна мить спільного життя – суцільна недовіра. Його затримки, поїздки...

– Передзвонить, - скидає дзвінок, ховає долоні в кишені штанів. – Ти важливіша.

– Так? Тільки вчора тобі так не здавалося. Господи, Дім. Чого ти від мене хочеш? Я не розумію, правда. А якби я так вчинила? Ти б мені повірив? Притягла мужика, цілувалася б із ним, називала його... Гарним. Теж пробачив би?

Чоловік мовчить.

Звичайно.

Це йому можна помилятися, йому можна хотіти іншу. А я маю сидіти вдома, чекати коханого. А тепер вислуховувати чужі виправдання та вигадки. Цікаво, як Діма відреагував би на мою зраду? Теж би казав про прощення?

– Ну? – а всередині все тисне. Кришиться. – Далі за планом йдуть виправдання. Підказати? Я весь час із дитиною, у нас рік не було близькості. Ти втомився, ти хотів чогось…

– Тась, годі.

Просить, і мій потік слів закінчується. Я відвертаюся на мить, щоб перевести подих. Беру зі столу брязкальце, заглушаю дзвоном власне серцебиття.

Ось так, дурненька.

Думай про сина, зараз він твоє головне завдання.

А чоловік…

– Так.

Видихає так чесно і просто, що я ледве стримуюсь. Хочеться жбурнути чимось у нього. Дитячою іграшкою або вазою, що стоїть на підвіконні.

– Так, Тась, я хотів чогось. І так, рік важко було протриматися. Але це не виправдання, – хитає головою, розглядає плитку під ногами. – Я й не можу виправдатися. Це спрацювало б, якби тут була твоя провина. Але ж її немає, - він звучить втомлено, треті очі і я помічаю темні синці від недосипання. – Тому я можу тільки порозумітися і виправити все.

Ну от чому? Чому чоловік такий правильний саме зараз? Говорить саме те, що я хочу почути. Не намагається зіпхнути все на мене, так відверто бере на себе провину.

– Якщо ти хочеш… – обривається, його телефон знову розривається. – Вибач, Шварц забув, що існують вихідні. Так ось…

– Відповідай. Я хочу почути, що це справді Мирон.