Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

– Гаразд, - стискає пальцями телефон, кривиться незадоволено. – Як скажеш. Так, Мир, слухаю…

А я не хочу! Шиплю на Діму, змушуючи швидко прибрати розмову з динаміка. Це дійсно друг на дроті, але матюкається так, що мені погано стає. А Руслану взагалі не слід слухати такого.

– Що трапилося? Нормально поясни, - гаркає, посилаючи мені перепрошуючий погляд. – Твою ж… Як і коли? Де ти зараз?

Це ідеальний момент, щоб піти. Поки чоловік зайнятий – зібрати речі та купити квиток у рідне місто. Але я приростаю до підлоги та не рухаюся, надто цікаво.

Я ніколи не чула, щоб Мирон вживав ненормативну лексику. Він завжди був стриманим і трохи нудним. А тепер лається як вантажники в порту, у мене вуха червоніють, навіть так чути все.

– Я зрозумів. Так, вирішу. Виїжджаю вже. Не кричи! Якщо моя вина, розбиратимемося. Все.

Діма кидає телефон на стіл, стискає пальцями спинку стільця. Часто дихає та мовчить. Завмирає на кілька секунд, постійно так робить, коли трапляється щось погане.

Це часто дратувало у Дімі. Я йому скаржилася чи дзвонила у сльозах, а замість того, щоб одразу втішати, він думав. Наче мені потрібні були його рішення! Підтримки вистачило б.

– Мені треба поїхати, - підтискає губи, ковтаючи лайки. – У Шварца НП на будівництві. Тась, я не їхав би, але це мої матеріали впали. Потрібно розібратися.

– Звичайно. Усі живі? Ніхто не постраждав?

– Всі в порядку, окрім Мирона. Його до лікарні зараз ведуть. Будь ласка, дочекайся мене, гаразд? Далі ми вирішимо, що робити. Ти вирішиш, - виправляється під моїм злим поглядом. – Дочекаєшся?