Читати книгу - "Кохання по-королівськи, або Не гай мого часу!, Анні Кос"

Глава 6

Якщо хочете підняти продажі в лавці артефактів, найміть у асистентки сирену. Ну, хоч би напівкровку. Чому? Тому що практика показує, що купувати у того, хто милий, чарівний і солодкоголосий за своєю природою, набагато приємніше, ніж просто купувати.

Безсовісно та цинічно? Ну, так. Але ж працює.

Приблизно так пояснила мені матінка Роза, у якої я орендувала приміщення під магазин та лабораторію на першому поверсі та житлову кімнатку під особисту спальню та кабінет на другому.

Звичайно, я вислухала цю цінну пораду. І навіть обдумала, хоч і тягло від неї чимось на кшталт ідеї про расову експлуатацію. І з легкістю забула через день чи два, так і не втіливши життя. А через тиждень на порозі моєї крамнички виявилося щось худе, миловидне, з каштановими кучерями, величезними золотистими очима та ангельським голоском.

— Вибачте, що турбую, еньє. Ви випадково не шукайте помічницю з продажів? Я можу доглядати торгівельний зал, вести облік товарів, навіть прибирати. Все, що скажете, — майже проспівало це щось, роблячи такі зворушливі очі, що в мене серце здригнулося.

— Загалом я не шукаю нових співробітників, — мені довелося розвести руками. — Вибачте, банально не зможу забезпечити ще одне робоче місце.

— Так, так, звичайно! — дівчинка почервоніла від сорому. — Вибачте за нав'язливість. Я, мабуть, помилилася, напевно, переплутала.

Вона розвернулася, підхопила з землі потерту валізу і позадкувала в натовп, що мляво тягнувся вуличкою. Один із перехожих, поглинутий своїми думками, не помітив цього крихкого непорозуміння і налетів на неї всією вагою. Дівчинка впала носом у пилюку, валіза чиркнула по бруківці єдиним окованим куточком і розкрилася, являючи світові скромну купку змінного одягу і набагато більшу — книжок.

— Дивись, куди преш, бродяжко! — Мужик втратив рівновагу і ледь встояв, чіпляючись за ліхтарний стовп, що вдало підвернувся під руки.

Непорозуміння на землі змахнуло довжелезними віями і винувато пропищало:

— Вибачте.

— Ходять тут усілякі… — мужик і не думав заспокоюватися. — Понаїхали!

— Поназалишалися, — грубо втрутилася я, непомітно посилаючи крихітний електричний розряд у ліхтарний стовп. Чоловік зойкнув і підстрибнув на місці. — Ішли б ви, шляхетний еньян, своєю дорогою, — ніжно протягла я, багатозначно поправляючи куртку з нашивкою випускника академії.

— Тьху, — пирхнув він і пірнув у натовп від гріха подалі. Хто мене знає, раптом я з бойового факультету?

— Так незручно вийшло, — золотооке диво вже обтрушувалося від пилу і наполегливо намагалося закрити явно несправний замок валізи.

— Це він тебе збив. І навіть не вибачився, — я крутнула злощасну залізку, механізм клацнув і спрацював.

— Ви така добра! Ще раз вибачте, що завдала клопоту!

Дівчинка розгорнулася, щоб іти своєю дорогою.

— Стій! Тобі куди? — запитала я несподівано для самої себе.

— Мені? Та нікуди, власне. Я тут… — вона зніяковіло поправила зачіску, — шукаю роботу. І житло. Приїхала вчитися на провидицю, я маю дар, у селі говорили, що непоганий. Але грошей на вступний внесок забракло. Ось. Думаю, за рік зароблю та знову спробую. Ви не подумайте, я не зовсім розтяпа, просто голова трохи паморочиться у великому місті. Я не звикла до гаміру, екіпажів та людей.

Я ще раз оглянула незнайомку: сукня заштопана, взуття потерте, щоки запалі, очі в пів-обличчя.

— Тебе як звати?

— Жоззі, тобто Жозефіна.

— А їла ти колись востаннє, майбутня адептка?

— Вчора, — впевнено збрехала вона, але тут же знітилася під моїм поглядом і додала тихіше: — Може, позавчора.

— Ясно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍