Читати книгу - "«наречена» свого шефа, Alina Pero"

ГЛАВА 14. БАРБЕКЮ І ВЕЛИКІ НОВИНИ

Сімейне барбекю в родині Гордія було справжнім святом.

Щойно ми вийшли у двір, мене відразу втягнули у підготовку.

— Соломіє, ти нам допоможеш? — запитала Валентина Степанівна, вже зав’язуючи фартух.

— Звісно! — швидко погодилася я.

В альтанці вже вовтузилися Вероніка та Софія.

— Ти як з кулінарними здібностями? — з цікавістю запитала Вероніка, поки нарізала овочі.

Я засміялася.

— Ну, скажімо так, я не отрую вас, але кулінарного шедевру не обіцяю.

Софія хитро примружилася.

— Головне, щоб ти вміла готувати для Гордія.

— Ага, в нього апетит ще той, — підтримала Валентина Степанівна.

Я підняла брови.

— Він що, їсть більше за всіх?

— Ох, ти б знала! — Вероніка закотила очі.

— В дитинстві він міг з’їсти п’ять порцій каші й вимагати ще, — засміялася Софія.

Я скоса глянула на нього, коли він щось обговорював із чоловіками.

— Тепер зрозуміло, звідки в нього така фізична форма…

Всі засміялися.

— А весілля коли? — раптом запитала Валентина Степанівна.

Я ледь не впустила ніж, яким різала помідори.

— Емм… Ми ще не вирішили.

— Треба швидше! — озвалася Софія. — Не варто затягувати, правда ж, мамо?

— Звісно, що не варто, — кивнула Валентина Степанівна.

Вероніка змахнула ножем у повітрі.

— Скажімо, через шість місяців?

Я кивнула, просто щоб швидше змінити тему.

— Ні, ні, — відмахнулася Софія. — Через місяць!

— От, наприклад, 21 червня, — запропонувала Вероніка.

— Це ж початок літа, найдовший світловий день, це буде круто! — додала Софія.

Я збентежено глянула на них.

— Ого, ви вже навіть дату визначили…

— Ну, а що? Це ж ідеальна дата! — засміялася Вероніка.

Я відчула, як до щік підступає тепло.

Це все було… дуже швидко.

Чоловіки тим часом готували м’ясо.

Я крадькома спостерігала за Гордієм.

Він зовсім не був схожий на того суворого та серйозного чоловіка, якого я знала на роботі.

Він грався з двійнятами — маленькими племінниками.

Спочатку вони бігали за м’ячем, а потім, коли вітер піднявся, запустили повітряного змія.

— Ось так, малий, тягни нитку, але не занадто сильно! — підказував Гордій хлопчику, який щосили намагався втримати змія у повітрі.

Другий малий встрибував на місці від радості.

— Дядько Гордій, він літає!

Гордій широко посміхнувся.

— Ну, звісно, літає! У тебе ж золоті руки!

Я посміхнулася, дивлячись на нього.

Це був новий бік Гордія.

Він сміявся, жартував, обіймав дітей, і навіть коли двійнята звалили його на землю, він тільки голосно розсміявся і почав їх лоскотати.

Я не могла відвести від нього очей.

І саме в цей момент Софія нахилилася до мене і хитро прошепотіла:

— А він буде чудовим татом, правда?

Я задихнулася від несподіванки.

— Що?!

Вероніка, яка все чула, кивнула.

— До речі, ви вже думали про дітей?

— Може, після весілля? — додала Валентина Степанівна.

Я зависла.

— Емм… Це ще не обговорювалося…

— Ну, треба обговорити! — засміялася Софія.

— Так, так, почекайте! — спробувала я втрутитися.

Але жінки вже вступили в активне обговорення, хто на кого буде схожий і які імена можуть підійти.

Я тільки закотила очі і глибоко видихнула.

Ох, здається, це буде дуже довгий день…

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍