Читати книгу - "«наречена» свого шефа, Alina Pero"

ГЛАВА 13. НЕСПОДІВАНИЙ РАНОК

Після вечері я ледве допленталася до кімнати.

— Я першою у ванну, — сказала, не чекаючи відповіді Гордія.

Коли повернулася, він уже стояв біля шафи, витягуючи собі одяг для сну. Я встигла зауважити, що спав він у футболці і світлих штанах — нічого особливого, але виглядав при цьому так, ніби рекламував зручний домашній одяг для чоловіків.

Я ж натягнула звичайну футболку і коротенькі шорти.

Гордій окинув мене поглядом і злегка примружився.

— Що? — спитала я.

— Та нічого, — буркнув він і кивнув на підлогу біля ліжка. — Я тут спатиму.

Я підняла брови.

— На підлозі? Ти серйозно?

— Соломіє, ти хочеш, щоб я до тебе в ліжко ліг?

Я відкрила рот, але нічого не змогла сказати.

— Ото ж бо, — підсумував він, узяв подушку і ліг на плед.

Я вклалася у шикарне ліжко і задоволено зітхнула.

— Солодких снів, Гордію.

— І тобі, Соломіє, — глухо пробурмотів він.

 

 

Ранок настав занадто швидко.

Мене розбудили чиїсь кроки за дверима.

Я примружилася, ще не зовсім розуміючи, де я і що відбувається.

Аж тут Гордій різко підхопився з підлоги.

— Чорт! — просичав він.

— Що?! — перелякано прошепотіла я.

— Це мама.

Я підняла голову і справді почула знайомий голос Валентини Степанівни.

— Вона сюди йде, — ледь чутно сказав Гордій.

Я ще нічого не встигла збагнути, як він миттєво заліз до мене в ліжко, опинившись позаду.

— ЩО ТИ РОБИШ?! — зашипіла я.

— Якщо вона зайде і побачить мене на підлозі, точно щось запідозрить, — прошепотів він у відповідь.

— Це нелогічно!

— Соломіє, тихо!

Я відчула, як його рука обережно обняла мене, ніби ми просто мирно спали всю ніч разом.

І тут сталося найгірше.

Я враз заціпеніла.

У мою спину щось уперлося.

Я моргнула.

Мозок кілька секунд намагався обробити інформацію.

І тут…

О БОЖЕ.

Я різко відкрила очі.

Чи то переляк, чи то подив — я не знала, що написано у мене на обличчі, але точно щось із цього.

— Гордію, — ледь чутно прошипіла я.

— Тихо, — заспокоїв мене він.

— Ні, ти взагалі… розумієш, що…

Я не встигла закінчити, бо саме в цей момент постукали у двері.

— Діти, ви вже прокинулися?

Ми завмерли.

Я відчула, що Гордій ледь сильніше стиснув мене.

— Так, мамо! — сказав він так природно, що я аж здивувалася його акторським здібностям.

Двері прочинилися, і я краєм ока побачила Валентину Степанівну, яка прикрила очі рукою.

— Я не дивлюся!

— Все нормально, можеш відкривати очі, — спокійно сказав Гордій.

Я задихнулася від злості.

Як він узагалі міг говорити таким нормальним голосом?!

— Вставайте, снідати пора. Сьогодні у нас барбекю, треба готуватися, — сказала його мама і вийшла.

Як тільки двері зачинилися, я миттєво вирвалася з його обіймів.

— Гордію!!! — вигукнула я, так що він аж примружився.

Я швидко відкотилася від нього, ледь не впавши з ліжка.

— Що?! — здивовано запитав він.

— Що-що?! — Я обурено вказала пальцем на його… проблему. — ОТ ЩО!

Він моргнув, потім глянув униз і…

Посміхнувся.

— Ааа, ти про це?

Я завмерла.

— А про що ж іще?!

Він потер потилицю, все ще ледь стримуючи посмішку.

— Ну, таке буває в чоловіків вранці, це нормальна фізіологія.

— Я знаю! — роздратовано відповіла я. — Але ти міг хоча б… я не знаю… прикритися ковдрою?!

Гордій ледь помітно всміхнувся.

— Якби я це зробив, ти б більше запідозрила.

Я відчула, що зараз точно запущу в нього подушкою.

— Гордію… — прошипіла я.

Він ледь стримав сміх.

— Добре-добре, обіцяю, наступного разу буду обережніший.

Я глибоко вдихнула і видихнула.

— А краще без наступного разу, — процідила я крізь зуби і встала з ліжка.

Гордій лише всміхнувся.

— Тоді йди збиратися, а я поки що… еее… дам собі кілька хвилин.

Я швидко вибігла у ванну, поки він реготав собі під носа.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍